Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Вперше ми відчули на собі вплив загадкового космічного проміння цілком несподівано, зненацька, два дні тому, на двадцять третій день подорожі. Сталося це так.

Ми спокійно сиділи в центральній каюті після вечері і відпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; він дуже рідко робить це, стараючись економити повітря. Але дві люльки на добу — його норма, дозволена Миколою Петровичем. І всі ми звикли до того, що після обіду і після вечері Ван Лун урочисто закурює при допомозі Вадима Сергійовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сірник, інакше він. погасне. Завжди така процедура викликає веселі жарти, і ми сміємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всі ми звикли, і люлька Ван Луна нікого не дратує.

Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повітрі, Вадим Сергійович раптом розсердився і гукнув:

— Під три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона мені! Не хочу!

Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м’якого, соромливого Вадима Сергійовича. Проте виявилось, що несподіванки тільки починались. Важко уявити собі, які вражені були Микола Петрович і я, коли і професор Ван Лун, завжди такий стриманий і ввічливий, ладний в усіх випадках пожартувати, як він це вміє, тонко і дотепно, — раптом підвівся з-за столу і повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Він гостро сказав:

— Вважаю, краще замовчіть. Ви мені теж набридли.

Сокіл спалахнув, його обличчя почервоніло. Він закричав:

— Це що за брутальність? Та я…

Але Ван Лун не дав йому закінчити фразу. Він уже стояв біля Вадима Сергійовича з занесеною рукою, великий і грізний. Крізь зціплені зуби він люто прошипів:

— Просив краще замовчати. Інакше знімайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.

Ще мить — і Ван Лун міг вдарити Вадима Сергійовича. Проте цього не трапилося, бо Сокіл раптом зовсім несподівано заплакав… Не можна було зрозуміти, що трапилось. Я, витріщивши очі, дивилася на обох. Сокіл дійсно плакав; в нього на очах з’явилися сльози, він плакав, мов дитина. Потім він опустив голову на руки і монотонно заговорив:

— Мене ображають… загрожують… ображають…

Він повторював одні й ті ж самі слова скривдженим голосом, в якому бриніли сльози. А Ван Лун стояв біля нього з занесеним кулаком і лютим, роздратованим обличчям, — і в нього рухались м’язи на вилицях. Це було прямо страшно, і, головне, нічого не можна було зрозуміти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..

— Миколо Петровичу, що це таке? — спитала я. Слово честі, мені було дуже страшно.

Микола Петрович мовчав, — і його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помітне сильне напруження. Він лише зробив мені знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самі вгамуються! А потім уже нахилився до мене і сказав:

— У кожної людини можуть бути такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження від сильних переживань і розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останніми днями. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція.

— Але їх треба заспокоїти! — вигукнула я. А Микола Петрович, навіть не відповівши мені, з інтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. І взагалі те, що він сказав мені, було остаточно незрозумілим: ніколи раніше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокіл і Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола і загрозливо сказав:

— Мені дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловік, вас треба вчити. Прошу вставати і відповідати по-чоловічому. Допоможу вам сам!

Ван Лун схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола і рвонув його. Вадим Сергійович навіть не опирався. Безвільно звісивши голову, він усе ще плакав. А Ван Лун сіпав його з боку в бік, і тіло Сокола безживно бовталося в повітрі, як велика мертва лялька.

Я не витримала:

— Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевілля якесь!

Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене і так само люто процідив крізь зуби:

— Мовчати, дівчино. Коли говорять чоловіки, дівчата — геть! Не їхня справа!

В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, — і остовпіла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очі його горіли, губи ворушилися і брови сіпались, коли він, немов уві сні, говорив:

— Зрозуміло, Ван Лун наб’є йому… Ну, давай, давай, Лун! Проте… подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось!

Я схопила його за руку:

— Миколо Петровичу, що з вами? Невже і ви… так само…

Далі я вже не змогла говорити. Ще секунда — і я сама розплакалася б, як Сокіл. До горла підступав щільний клубок, стало важко дихати.

Микола Петрович дуже уважно, ніби з трудом міркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що він опанував себе. Він поглянув ще раз на Вадима Сергійовича, на Ван Луна — і, провівши рукою по плечу, немов прокидаючись від важкого сну, кинувся до них:

— Ван Лун, залиште Вадима!

Ван Лун ніби не чув нічого.

— Ван, чи розумієте ви, що я вам кажу?

Ван Лун нарешті обернувся і якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залізна рука все ще не випускала Сокола.

— Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смієте не виконувати мого розпорядження?

Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хіба що божевільний. Сльози підступали до моїх очей, я міцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такі надзвичайні люди — і так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..

— Ван, облиште Вадима, я наказую вам!

Рука Ван Луна одірвалась від Сокола, який так і повиснув у повітрі, зігнувшись у неприродній позі, з головою, що ніби впала на руки. І він все ще плакав!

— Ідіть сюди, Ван, — голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздільно і твердо. — Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?

— Чую, — глухо відповів Ван Лун.

— Ви обіцяєте мені?

Мовчання.

— Обіцяєте, Ван? — повторив Микола Петрович наполегливо.

І тільки тоді Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обізвався:

— Обіцяю.

Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладів, з якими Сокіл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими — адже записи треба було проводити безперервно, — і з автоматичного реєстратора повільно виповзла вузенька паперова стрічка, на якій відзначалась інтенсивність космічного проміння. Брови