Читати книгу - "Три товариші"

— Негідник один, — суворо сказала жінка.

— Облиш, матусю, — сказав чоловік, кинувши на неї погляд, — я викараскаюсь знову… Правда, матусю?

Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.

— Дайте мені вашу адресу, — сказав Кестер. — Може, нам колись потрібен буде водій…

Чоловік старанно написав адресу своїми огрубілими, чесними руками. Я глянув на Кестера; ми обоє розуміли, що було б чудо, коли б з цього та щось вийшло. А чудес тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки негативного характеру.

А чоловік і далі говорив, як у лихоманці. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як поводиться взимку стартер. При цьому він щоразу знову хапався за машину. Нарешті — заспокоївся.

— Ну, ходімо вже, Альберте, — сказала жінка.

Ми подали йому руку. Подружжя рушило з двору. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді завели машину.

На виїзді з двору ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.

— Вам куди? — запитав він стару.

— Та в мене ж, люди добрі, немає грошей на таксі! — відказала старенька.

— Не треба грошей, — сказав Отто. — У мене сьогодні день народження-везу задарма.

Вона недовірливо глянула, міцніше вхопившись за клітку.

— А тоді скажете, щоб таки щось та заплатила…

Ми заспокоїли її, вона сіла в машину.

— Навіщо ви купили папугу, матусю? — спитав я, коли вона вийшла.

— На вечори, — відповіла стара. — А ви думаєте, що його прокормити буде дорого?

— Ні, цього я не кажу, але як це розуміти: на вечори?

— Він же говорити вміє, — відповіла вона і подивилась на мене своїми ще ясними старечими очима. — Тоді хоч є хто, щоб слово сказав…

— Ах, ось воно що…

Надвечір прийшов за своїм фордом булочник — блідий, засмучений. Я був сам у дворі.

— Чи до вподоби вам колір? — запитав я.

— Авжеж до вподоби, — відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.

— Верх вийшов напрочуд гарний…

— Атож…

Ставши біля машини, він, здавалося, ніяк не наважувався поїхати. Я чекав, чи не захоче він ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку або щось подібне.

Але вийшло інакше. Походивши і посопівши трохи навколо машини, він Подивився на мене своїми налитими кров'ю очицями і сказав:

— Тільки подумати: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в цій самій машині, здорова й весела…

Мене дещо здивувало, що він раптом так розм'як, і я подумав собі, що оте прудке чорняве чортеня, що останнім разом було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди швидше стають сентиментальні від досади, ніж від любові.

— Добра була жінка, — вів він далі, — душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. По десять років одне й те саме пальто носила. Блузки та всякі оті дрібнички сама собі шила. А господарювала сама, без робітниці…

«Ага, — подумав я собі, — а ця, нова, мабуть, нічого цього не робить».

Будочника прорвало — він почав розповідати, яка економна була дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджувані гроші зворушували цього пропитого гуляку. Ніколи не було в неї порядної фотографії, це ж бо коштувало, на її думку, великі гроші. Отож йому залишилося тільки фото, зроблене на весіллі, та кілька маленьких карточок з моментальної фотографії.

Це навело мене на думку:

— Вам би треба замовити добрий портрет вашої дружини. Тоді у вас буде пам'ять назавжди. Фотографії з часом бліднуть… А тут якраз є один художник, який робить такі портрети…

Я розповів йому, як працює Фердінанд Грау.

Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, сказав, що піду з ним і тоді з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись. Але я не відставав од нього, почав умовляти, що коли йому справді така дорога пам'ять дружини, то не можна не зробити такої простої речі. Нарешті він погодився. Я подзвонив до Грау і сказав йому, в чім справа. Тоді поїхав з будочником забрати жінчині фотографії.

Чорнява вискочила з крамниці, почала бігати навколо форда.

— Червоним було б краще, котику! Але ж ти будь-що мусив настояти на своєму!

— Та облиш ти… — похмуро буркнув «котик».

Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнява — за нами, прудкі оченята нишпорять скрізь. Булочник нервував — не хотів при ній шукати фото.

— Залиш-но нас самих, — сказав він нарешті досить грубо.

Задирливо погойдуючи бюстом під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Булочник вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, він поруч з нею — вуса хвацько підкручені, у жінки на устах усміх… А на іншій вона вже худа, висотана, затуркана, сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленьких фотографії, а в них — ціле життя.

— Годиться, — сказав я, — тут можна зробити все, що треба.

Фердінанд Грау зустрів нас у сюртуку — урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Адже він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.

По стінах ательє висіли солідні портрети масляними фарбами в золотих рамах, під ними — маленькі фото, що послужили для них оригіналом. Отож кожен клієнт міг враз побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.

Фердінанд провів булочника по ательє і запитав його, якого типу портрети йому найбільше до вподоби. Булочник відповів на це запитанням: чи залежить ціна від розміру. Фердінанд пояснив, що справа не в квадратних метрах, а в тому, що саме треба виконати на портреті. Тоді булочнику найкраще сподобався найбільший портрет.

— У вас непоганий смак, — похвалив його Фердінанд, — це портрет принцеси Боргезе. Коштує вісімсот марок. З рамою.

Булочник одсахнувся.

— А без рами?

— Сімсот двадцять.

Булочник запропонував чотириста марок. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.

— За чотириста марок ви можете мати щонайбільше саму голову в профіль. Але не до колін і не анфас. Це ж подвійна робота.

Булочник сказав, що досить з нього і портрета, де тільки голова в профіль. Тоді Фердінанд звернув його увагу на те, що на обох фотографіях його дружина знята анфас. За такими фотографіями і Тіціан