Читати книгу - "Три товариші"

— Ще вчора, — відповів він. — Розхитана вже добре, але тримали її в бездоганному порядку.

Я погодився:

— Та воно й видко. Машину ще й сьогодні вранці помито. Цього тобі аукціонер не зробить.

Кестер похитав головою і кинув погляд на присадкуватого чоловіка.

— Це чи не власник. Він і вчора тут був — чистив машину.

— От біда, — вирвалось у мене, — вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…

Якийсь молодик ішов через двір до машини. На ньому було пальто з паском, але у всій фігурі — щось неприємно хвацьке.

— Оце, мабуть, та лайба! — сказав він, звертаючись ніби чи до нас, чи до власника машини, і постукав своєю тростинкою по кришці радіатора.

Я помітив, що в очах присадкуватого чоловіка щось здригнулось.

— Нічого, нічого, — великодушно заговорив молодик з паском, — лакіровка так чи інакше вже й копійки не варта. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, у музей, га?

Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника:

— Що ви хочете за цього дідугана?

Чоловічок проковтнув слину й мовчав.

— Піде як брухт, га? — радісно, аж променіючи від доброго настрою, промекав юнак і знову обернувся до нас: — Панове теж зацікавлені в цій машині? — А тоді, притишивши голос: — Можна домовитися… Купити машину за дурничку, а тоді бариш поділити. Навіщо людям задурно гроші під ноги кидати? До речі: Гвідо Тіс від «АУГЕК'и».

Він накручував свою бамбукову паличку і підморгував нам по-товариськи, але з відтінком переваги.

«Це двадцятип'ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми», подумав я сердито. Мені зробилося шкода мовчазного чоловічка, власника машини.

— Вам треба було б зватись не Тіс, а якось інакше, — зауважив я.

— Та що ви кажете! — відповів він, думаючи, мабуть, що я хочу до нього підлеститись. Він, очевидно, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.

— Авжеж так, — вів я далі, — вам треба було б зватись «Шмаркач». Гвідо Шмаркач!

Він одскочив назад.

— Ага, — вимовив він нарешті, — двоє проти одного!…

— Якщо в цьому справа, то я згоден піти з вами сам один, куди ви тільки побажаєте.

— Дякую, — холодно відповів Гвідо, — щиро дякую! — і пішов.

Присадкуватий з розгубленим виразом на обличчі стояв, втупившись очима в машину, ніщо його, здавалось, не обходило.

— Не треба нам її купляти, Отто, — сказав я.

— Тоді її купить цей паскуватий звіряка, Гвідо, — відказав Кестер. — Ми нічим не можемо допомогти власникові.

— Це то так, — погодився я. — А все ж тут щось негаразд…

— А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені — для цього чоловічка навіть краще, що ми тут. Таж він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я попереджаю тебе: якщо цей паскуватий не вчепиться, то й я не полізу.

Прийшов аукціоніст. Він поспішав, роботи в нього, мабуть, було багато. Адже щодня провадились десятки аукціонів. Перебираючи округлими рухами злиденний мотлох, він почав його продавати. Сипав дубовими дотепами, тримався діловито, як людина, що має щодня діло з злиднями, які його особисто не обходять.

Речі продавались за безцінь. Кілька крамарів скупили мало не все. Коли аукціоніст кидав на них погляд, вони недбало підіймали палець або похитували головою. Але за поглядом аукціоніста стежила часом пара інших очей, очей на змарнілому жіночому обличчі, очі ці дивились на пальці крамарів, як на руки вседержителя — з острахом і надією…

Таксі почали торгувати троє, першим був Гвідо. Він запропонував триста марок — курям на сміх. Присадкуватий чоловічок підійшов ближче. Губи його беззвучно рухались. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він одійшов.

Наступна пропозиція була чотириста марок. Гвідо накинув п'ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було.

Аукціоніст оглядав присутніх, виголошуючи:

— Чотириста п'ятдесят марок-раз, чотириста п'ятдесят марок — два…

Власник таксі стояв, розкривши очі і похиливши голову, ніби чекав удару по потилиці.

— Тисяча! — сказав Кестер. Я глянув на нього. — Вона трьох варта, — промурмотів він. — Не можу дивитись, як знущаються з людини.

Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!

— Тисяча сто, — промекав він, кліпаючи нам обома повіками. Якби в нього були очі на спині, то він, мабуть» почав би кліпати й ними.

— Тисяча п'ятсот, — сказав Кестер.

Аукціоніст розійшовся — наче капельмейстер, він розмахував своїм молоточком. Це ж бо були гроші, а не дві -дві з половиною марки, як дотепер.

— Тисяча п'ятсот десять, — видушив з себе Гвідо.

— Тисяча вісімсот, — кинув Кестер.

Гвідо постукав себе по лобі і відступився. Аукціоніст метушився. Раптом я згадав про Пат.

— Тисяча вісімсот п'ятдесят! — несподівано вирвалося в мене.

Кестер здивовано озирнувся на мене.

— Ці п'ятдесят я доплачу, — поспішно сказав я. — Це я так, про-всякий випадок-перестраховка…

Кестер кивнув.

Аукціоніст присудив нам машину. Кестер зараз же сплатив гроші.

— Диви на них! — сказав Гвідо, що не міг удержатись і підійшов до нас, наче нічого й не трапилось. — Ми б цю коробку могли купити і за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…

— Будь здоровенький, любчику! — скрикнув у нього за спиною чийсь жерстяний голос. Це був папуга в позолоченій клітці; до нього саме підійшла черга…

— Шмаркач, — додав я до слів папуги.

Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.

— Отож, бачите… — сказав я, підійшовши до власника машини; бліда жінка стояла вже поруч з ним.

— Я все зрозумів, — відповів він.

— Нам би краще не встрявати, — сказав я. — Але тоді ви дістали б ще менше…

Він кивнув головою, нервово перебираючи руками.

— Машина добра, — раптом заговорив він поквапливо, — добра машина, вона цих грошей варта, безперечно варта, ви не переплатили, тут не в машині справа, ні, зовсім не в машині, тут, бачите…

— Зрозуміло, — подав я репліку.

— Ми з цих грошей нічого не дістанемо, — зауважила жінка. — Все заберуть…

— Якось-то воно буде, рідна, — заспокоював її чоловік, — якось виберемося з біди…

Жінка нічого не відповіла.

— Коли вмикаєш, вона перескакує з першої на другу швидкість, — знову заговорив чоловік, — але це не вада, вона як і нова була, то так було.

Він розповідав далі, ніби мова йшла про дитину:

— Машина вже