Читати книгу - "Кров кажана"

тих ні в сих, адже й час протікав там зовсім інакший, не цей, та от побачила врешті, як із драглистої сутіні виокремився людський силует і поволі рушив до мене. Він ішов так повагом і неквапом, ніби випробовував мій терпець, і я здогадалася, що це якесь велике цабе звернуло увагу на мою скромну персону.

Дивувало хіба те, що цабе було голе голісіньке, лиш золо тий обідок обвивав його стан, а з того обідка звисало не смоківне листя, а низка мобільних телефонів. Втім, це був доволі симпатичний мужчина з доглянутим тілом і приємною, хоча й лінивою усмішкою. Такий собі Йосип Прекрасний.

— Новєнькая? — гукнув він ще здалеку. — Дабро пажа ловать!

— Куди? — спитала я.

— Как куда? Туда, куда вам і паложено. В ад.

— Яке ж це пекло? — роззирнулася я довкола. — Щось не схоже.

— Пєкло, пєкло, шоб ви нє сомнєвалісь. З вашєго пазво лєнія разрєшітє прєдставіться: замєстітєль глави адміні страції Пек.

— Пек? А де ж Цур? Я гадала, ви нерозлийвода.

— Цур — глава адміністрації ада, і щас он прі ісполнєнії.

Пек повернувся до мене витонченим профілем з гор биком на носі, вказуючи пальцем десь у сіре марево. При цьому я ще завважила на його куприку маленького аку ратного хвостика, який буває навіть у людей з виявом атавізму. — Ідьомтє, — сказав він. — Я должєн вас гдє то опрєдєліть. Пагаварім па дарогє.

— Ви поведете мене у вогонь?

Пек якось загадково посміхнувся й спитав:

— Ви со Львова?

— Ні, чому раптом?

— Ну… Разгаваріваєтє на мовє.

— А хіба тут…

— Нєт нєт, нє волнуйтєсь. Мнє нравітся, когда люді чісто разгаварівают на мовє.

— Зі мною всі чоловіки переходили на українську, — з погордою сказала я. — Навіть попи московського патріар хату, кілери, нардепи й неґри похилого віку.

— Оно і понятно: такая інтєрєсная женщіна… Я, впро чєм, тожє папробую. Єслі гдє то ошібусь, ви мєня ісправітє, ладно?

— Добре, — погодилась я.

— Достоєвський мав рацію, — сказав він без найменшого акценту. — Краса врятує пекло.

— Світ, — поправила я.

— Світ? — здивувався Пек. — Світ ніхто і ніщо не врятує.

Йому давно гаплик. А от пекло врятує краса. Жіноча, звичайно.

— Я думала, що тут все у вогні.

— Так воно і було донедавна, — Пек кивнув, ґалантно взяв мене під руку і повів у сіру далечінь. — А потім тут провели реформи, після яких сутужно стало з енерґо носіями, особливо ж з вогнем… ну, і все переінакшилося.

Бачите, пані… е е е…

— Анастасія.

— Бачите, пані Анастасіє, суть реформ полягала в тому, щоб пекельні муки максимально наблизити до земного життя. Бо дійшло до того, що пекло багатьом почало видаватися медом порівняно з тими стражданнями, яких люди зазнають на землі. Ну, що таке, скажіть мені, вогонь?

Тому, хто помер, він уже не пече і не гріє. До того ж вогонь — це чистота, святість, а ми його переводили на грішників.

Ні, пані Анастасіє, пекло повинне бути сірим, як земне життя. Тому ми вистелили його наймаснішими чорно земами, розбили на плантації… е е е, пробачте, плантації — українською краще буде лани широкополі, так от, розбили на лани, й на кожному з них тепер працюють грішники.

Як і на землі. Одні гарують без перепочинку на буряках, другі на картоплі, треті сіють гречку, ну, і так далі.

— Це справжнє пекло, — вихопилося в мене. — І за це їм, звичайно, ніхто нічого не платить?

— Тут гроші взагалі не ходять. Тут комунізм! — пате тично сказав Пек.

— Садизм якийсь. — Я знобливо повела плечима і відчула, як він міцніше, майже до болю стиснув мою руку вище ліктя.

— А ви що хотіли, пані Анастасіє? Щоб ми влаштували грішникам курорт? Ні, тільки максимальне наближення до земного буття дає найбільший ефект. Ми тут працюємо над кожною дрібничкою і вже навіть клонуємо комарів, аби вони кусали наших… гм… підопічних під час польових робіт. Ця комашня вже й нам допікає, але що вдієш.

Реформи потребують жертв.

Що далі ми йшли, то пекло ставало виразнішим, тут і там у тумані вже проглядали згорблені постаті грішників, які трудилися на масних родючих чорноземах. Сіроми дуже нагадували колгоспників, вони були чорніші за чорну землю, і ніхто навіть голови не підвів у наш бік, хоч усі вони копали, садили, сіяли, пололи дуже повільно, з натугою, і великі ситі комарі над ними літали також повільно, ліниво, довго прицілюючись до ще невжалених місць.

— Чому тут усі такі мляві? — спитала я.

— Не мляві. Вгамовані. Це одне з найвишуканіших покарань для людини — довести їй, що поспішати немає куди, бо її ніде і ніхто не жде, — дуже повільно промовив Пек і по змовницькому мені підморгнув.

А пекельний чорнозем і справді був неймовірно пло дючий: грішний смерд ще не встигав досапати рядок буряків до кінця, як початок того рядка вже заростав бур’я ном по коліна, і треба було вертатись назад, щоб починати все спочатку; насіння гречки, потрапивши навіть на чорну ногу гречкосія, вмить проростало, і все дозрівало тут на очах — не встиг посіяти, як уже мусиш пожинати плоди і знов орати, заволочувати, садити, сіяти, полоти, підгортати, визбирувати довгоносиків та колорадських жуків, яких, певна річ, також клонували в безмежній кількості, як і комарів та інших комах паразитів.

Один тлустий комарик поважно опустився навіть Пе кові на сідницю, і той делікатно зігнав його хвостиком, після чого нахаба невдоволено зазумрів і поволеньки, як бомбовоз, поманеврував прямісінько до мого носа. Тяжкий від переситу, він летів так ліниво, що я без особливих труднощів упіймала його двома пальцями й хотіла заду шити, аж тут Пек суворо мене застеріг:

— Не убий! — сказав він. — Що що, а ця заповідь у пеклі непорушна. Це вам, пані Анастасіє, не земля, де править беззаконня. Ви його впіймали за крило?

— Ні, за яйця, — знічено сказала я. — Може, бодай прищикнути? Щоб не розмножувався.

— Відпустіть! — наказав він. — Ви не уявляєте, скільки праці й старань ми доклали, щоб розплодити цих крово пивць. Якщо ви ще й у пеклі вчините гріх, то зазнаєте більшої кари, ніж оці сіроми, — показав він на широкий лан, де земелька була така, хоч на хліб намазуй. На ній росли буряки з величезною, як пальмове гілля, гичкою, й один бідолаха, зігнувшись у три погибелі, пер на собі лантуха з тією гичкою. Я ледве впізнала у ньому шутого цапа, котрий ще недавно ганяв на чорному джипі, в якому його й зрешетили з «калашника», і навіть зраділа, що зди бала тут знайомого.

— Привіт,