Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

мали, як правило, однорідне стабільне населення з абсолютним переважанням руського елементу. Наприклад, у Кременці – одному з найбільш "відкритих" міських центрів – прибулого люду на середину XVI ст. було не більше 10 % (67 євреїв, 12 поляків, 3 німці, 1 чех). Що стосується джерел допливу людності, яка мала б живити місто, то міграції здійснювалися переважно з навколишніх сільських округ, меншою мірою – з інших регіонів Литовської Русі. Окрім того, на Київщині раннім етнічним допливом (який на кінець XV ст. уже цілком асимілювався) були вихідці з тюркського степу, про що згадувалося вище, a в більших містах Волині – Володимирі, Кременці й Луцьку – існували єврейські громади, котрі, як і в Галицькій Русі, користувалися внутрішнім самоврядуванням, підлягаючи не магістратам, a великокнязівським намісникам. Загалом же руське місто лишалося практично однорідним і мовно, і етнічно, і конфесійно. Забезпечуючи внутрішню злагоду, це разом з тим консервувало патріархальний уклад і не давало змоги спільнотам великих ремісничих сіл (якими в основі своїй була більшість містечок) перетворитися на соціуми модернізованого типу.

Eволюція прав oсоби й станів

Литовські Статути і реформи 1560-x років

У Великому князівстві Литовському, як, зрештою, у всякому державному організмі, поступово нагромаджувалися спільні юридичні норми, що фіксувалося в актах-привілеях володаря, видаваних принагідно до тих чи інших політичних обставин починаючи з 1387 р. Найпомітнішим законодавчим актом такого роду став загальноземський, тобто звернений до усіх земель держави привілей Казимира Ягайловича 1447 р. Акт цей передовсім був адресований людям шляхетсько-боярського стану, бо проголошував їхні основні станові права: недоторканість особи боярина від арешту й ув'язнення без вироку суду; непорушність його спадкових земель; визнання патримоніальної судової юрисдикції над підданими; право на вільний в'їзд і виїзд з країни; гарантії ненадання урядів іноземцям. Таким чином, акт 1447 р. вперше зафіксував прецедент існування на території всієї держави особливої групи населення, чия вищість над загалом спиралася не на звичай (старовину), a на писаний закон і право.

Проте вже в першій третині XVI ст. стало відчуватися, що форма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: суспільство потребувало не привілеїв, надаваних від випадку до випадку, a регулярного кодексу, який зафіксував би норми й прецеденти юридичного побуту. Підсумок поступовому процесу законотворчості, який помалу об'єднував у єдиний правовий простір усі землі Великого князівства Литовського, підбив Перший Литовський Статут 1529 р. – кодекс законів, що містив і конституційні положення державного устрою, і зводи цивільного та карного права. Унікальність Статуту 1529 р. полягає в тому, що його кодифікаторам (Статут опрацьовувала спеціальна комісія фахівців-правників) вдалося органічно поєднати юридичні поняття римського права, відгуки положень Руської Правди, норми звичаєвого руського (тобто білоруського та українського) і литовського права, ряд пунктів з чеських, польських і німецьких судебників, у тому числі – з "Саксонського Зерцала", котре мало особливий вплив на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Як відносно пізня пам'ятка правової думки тогочасної Європи, Статут увібрав у себе ряд ренесансних політико-правових ідей. До них можна віднести: поняття однакової відповідальності перед законом підданих, пануючого, і уряду; інститут присяги усіх без винятку службових осіб, починаючи з великого князя; законодавчо регламентовану охорону інтересів приватної особи через запровадження обов'язкової адвокатури, у тому числі безкоштовної – для неімущих; принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінки; недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп.

Вирізняється Статут з-поміж інших правничих пам'яток свого часу і тим, що він вперше, на відміну від партикулярних привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові суспільства, a всьому загалу, визначивши поняття усього поспольства, тобто народу.

Однак одне з найважливіших питань внутрішнього життя суспільства – взаємовідносини боярства-шляхти з магнатсько-князівською верхівкою – цей кодекс лишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не ліквідував членування привілейованого стану на всевладних у політичному відношенні магнатів і рядову шляхту-зем'ян, позбавлену доступу до важелів державної влади. Остання і надалі зосереджувалася в руках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які з обичаю стародавного и старожитного дому своєго, тобто з діда-прадіда були членами великокнязівської ради. Нерозвинутість політичного представництва і органів самоврядування русько-литовської шляхти особливо невигідно відтінялася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму в сусідній Польщі кінця XV – початку XVI ст. Тож з 40-x років починається вперта боротьба рядової шляхти Великого князівства зі своїми ясновельможними патронами, яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 рр. Ця "тиха війна" скінчилася перемогою шляхти: у 1564–1565 рр. було проведено серію так званих земських реформ, a з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, який містив законодавче забезпечення цих реформ. Для магнатів і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком системи земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення повітових сеймиків і регулярних вальних сеймів з правом шляхти на местцах гловнейших поветом… заеждчатися, радити, обмовляти и обмишляти. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з ним, в Україні усталювалися три територіальні одиниці-воєводства: Київське, Волинське і Брацлавське; кожне з них, своєю чергою, ділилося на повіти. Цей поділ, який проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо впливав на політичні права шляхти, бо лише володіння осілістю у межах конкретного повіту було підставою для участі в місцевих сеймиках, тобто давало право голосу в земських органах самоврядування.

Таким чином, Другий Литовський Статут, відділений від Першого шляхетським рухом 40-50-x років XVI ст., радикально реформував усю систему органів влади й управління і остаточно утвердив ідею шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур з Польщею. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правової думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства, яка вважала, що її земля, за висловом Миколая Чорного Радзивила, є republica bene ordinata (добре впорядкована держава).

§ 3. Перші сто літ козаччини

Дике Полe. Пороги. Великий Луг

Красива фраза вченого литвина обминала, проте, певну аномалію у добре впорядкованій державі, пов'язану з південними околицями Русі. Катаклізми, які перевернули руське життя після монгольського погрому, ковзнули хіба легкими брижами над степом, що гігантським пасмом оточував Русь з півдня. Літописне Половецьке Поле Приазов'я і Причорномор'я, або Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ), куди полюбляли ходити руські князі, аби "переломити копіє" в герці зі степовиками, лежало, як і тисячоліття тому, нерозораним і незаселеним. Включені після завоювань Батия до володінь Золотої Орди степові простори були так само добре пристосовані до способу життя нових кочових