Читати книгу - "Андріївський узвіз"

Ага…

Так! Ви всі — жіноче начало. І ваш знак — місяць. А я — чоловіче начало. И моя сутність — сонце!

Редактору не було чим крити.

Художник любить повторювати, що метафізичність самотності, у який опиняється справжній митець, прирікає його на мовчанку. Мудре слово потребує не менш мудрих вух. А з цим проблема. Навіть серед тих, хто ходить до нього в підвал, і кого він вважає своїми учнями, нема таких, з ким він може спілкуватися на рівних. Доля митця — перманентна втеча. Як від ворогів, так і від друзів. Бо ні ті, ані ці не здатні стати на його позицію.

Ми тебе не розуміємо, кажуть і ті, і ті.

О, каже він їм, сліпці! Скільки ще вам пояснювати! Я покликаний ширяти над мурашником. Як вітер. Сенс мого буття — у неприп’ятості. У ньому — моє прокляття й моя ж насолода. А вам цього не дано. Ви тут для того, щоб розтектися й застигнути. Стати плямою на поверхні вами ж загидженої землі.

Я, каже йому чоловік, це розумію. І, більше того, відчуваю!

Одразу після зайнять він іде до художника по пораду. Розповідає йому і про зустріч під деканатом, і про готель, і про поведінку старости. А про Полковника мовчить. При цьому він спирається на стіл і перегортає бляшанку з-під соку, в якій пишалися олівці, й тим самим руйнує натюрморт.

Загибель композиції розлючує художника. Чоловік кидається піднімати те, що впало зі столу, і розставляє все, як було. Але художник знає, що втрачений рай не відновлюється. Суміш огиди і образи гуляє по його обличчю. Здається, що художник дихає не носом, а крізь зуби, поквецяні цигарковою охрою. Але це не так. Його ніздрі з присвистом ганяють туди-сюди затхле повітря. Магістральна жила на шиї, яка нагадує струну від контрабаса, зараз напнута так, що може вирвати ключицю. М’язи, хрящі й сухожилля виходять на поверхню і вкривають обличчя валами й редутами. В той час, як шкіра нагадує схему метрополітена. Якщо добре придивитися, видно колір кожної з ліній.

Чоловікові завжди подобалися гострі, ніби викарбовані у скелі риси художникового обличчя, його худорба, зріст, жилавість. Таким, як він, до лиця крислатий капелюх і довгий чорний плащ. Власну ж зовнішність чоловік недолюблює. В ній, на його думку, забагато округлості й цукру. Хоча зараз, дивлячись на нього, ніхто б не сказав, що в дитинстві його дражнили "глобусом".

Поки чоловік по пам’яті відновлює натюрморт, художник оговтується. Він запалює "приму" й вихлюпує весь свій гнів на чоловіка. Той готовий до цього. Жодна із їхніх розмов не обходиться без суперечок. Це в них ніби гра. В ній художник завжди замашний, чоловік завжди педантичний. Художник є інструментом натхнення, інтуїції та вільних асоціацій, чоловік — агентом логіки та педантизму.

Розмова в них може початися з дощу надворі, перескочити на Хокусая, тоді на Фелліні, а з звідти — на Германа Гессе, після якого художник може оголосити, що його дочка буде читати світову класику в оригіналі.

Чоловіка це може обурити: як вона зможе в оригіналі читати класику без знання мов?

Вона їх вивчить.

А хто її навчить?

Сама.

I де ж так вчилися?

Є така річ, може на це сказати художник, як природні здібності.

Ти її, може нагадати художникові чоловік, вже чотири роки не бачив.

Три!

Чотири!

Три з половиною!

От бачиш!

Що це моя провина?!

Я не кажу, що це — твоя провина. Я тільки…

Є, може сказати художник, люди, які стирчать від немовлят. Я ж стирчу від дітей, які вже живуть власним духовним життям. От нехай вона трохи ще підросте, і тоді я візьмуся за її освіту.

Чоловік може висміяти його, а може й змовчати. Бо хто знає, як склалося б його життя, якби не художник. Чоловік завжди буде йому зобов’язаний, бо коли він поступав до університету, то недобрав однин бал. Художник того року також поступав на той самий факультет, і пройшов, як той, що служив у війську і провчився рік на підготовчих курсах. У перший же день зайнять він раптом зрозумів, що, насправді, не хоче сидіти за партою, а хоче бути художником.

Сталося так, що саме тоді в кабінеті декана опинився батько чоловіка. Він переконував декана в тому, що його синові навмисно знизили оцінку, бо історію син знає не гірше за вчителів.

Декан сказав, що списки першокурсників вже затверджено. От якби, сказав він, раптом хтось із першокурсників прийшов до мене і сказав: я не хочу вчитися…

I в цю мить до кабінету, розпихуючи прохачів, увірвався художник і забаг назад свої документи. Так чоловік став студентом. Тому художник займає в його житті особливе місце, і чоловік завжди ладен підіграти йому. Бо як ще тому нести прапор духовності? И хто, як не він, кине виклик совдепії і заволає, що її король — голий? Крім того, чоловік не хоче, щоб його друг шкодував про свій шляхетний вчинок.

Художник, весь у клубах гніву та тютюну, не зводить очей з чоловіка, який