Читати книгу - "Сашко"

— Треба шукати партизанів, — порадив я, хоч і знав, що ця порада ні до чого.

— А чого ти хочеш у партизани? — спитав він.

— Я ненавиджу фашистів!

— Ти хороший хлопець, сміливий, маленький більшовик…

Я перепитав його навмисне, щоб почути ще раз:

— Як ви сказали, товаришу командир?

— Маленький більшовик ти, Сашко! Ось що я сказав.

Коли я хотів іти з підвалу, Стариков попросив мене посидіти ще біля нього. Адже й справді: йому було тяжко тут на самоті.

Я поклав біля ями одну на одну три цеглини і сів на них. Потім я спитав про те, як він зважився, маючи незагоєні рани, тікати з колони полонених, адже сили в його тілі не було і йому загрожувала вірна смерть. Про це ми не раз говорили між собою — я, Ромка й Юрчик.

Стариков жадібно затягувався цигаркою, поки не докурив її зовсім. Він простягнув руку й закопав недопалок у купу піску біля ями. Він робив це поволі, і я помітив, що він про щось думає.

— На війні буває багато дивного, — сказав він нарешті. — Я бачив, як тяжко поранений офіцер зв’язку скаче з наказом, встигає передати командирові наказ і тут же падає мертвий. А хіба не було таких льотчиків, що провадили бій одразу з п’ятьма фашистськими літаками, а самі були поранені, і літак їх був побитий зовсім, і все-таки льотчик закінчував бій перемогою, а потім дотягував літак до свого аеродрому, рапортував командирові і падав мертвий… Бо в сміливих і відданих народові людей у серці захована велика сила, і коли вже в людини не залишається зовсім снаги, тоді серце раптом віддає їй свою останню силу, і вона виповнює все їх тіло, і її вистачає, щоб виконати завдання і померти смертю героя, бо й серце вже, віддавши цю свою дивну силу, не може жити. Отак буває в житті, хлопчику. Коли ти виростеш великий, і народ доручить тобі важливу справу, і ти віддаси цій справі всю силу до останньої краплини, а до мети ще буде далеко, ніколи не думай, що сили в тебе вже немає, а завжди думай про те, що твоє серце в останню свою хвилину напоїть тебе великою чудодійною силою. Яка це була чудова правда!

РОЗМОВА МІЖ МУЖЧИНАМИ

Другого дня, коли бабуся пішла з дому, прийшли Ромка і Юрчик. В мене з’явилась думка, і я хотів розповісти про неї моїм товаришам і спитати їхньої поради.

Вчора, коли я пішов від Старикова, я подумав: а чи не зв’язати його з Ромчиним батьком? Адже Стариков сам хоче потрапити до партизанів, а Ромчин батько підпільник, і він, безперечно, зв’язаний з партизанами, які діють десь по лісах.

Коли Ромка сказала, що це було б добре, я відповів їй:

— Твій батько догадається, що ми знаємо про його підпільницьку роботу. А він не повинен про це знати.

— Я сама з ним поговорю, — сказала Ромка.

— Але ми повинні знати, — сказав я, — що ти йому скажеш, адже ти розкриєш нашу таємницю.

— Я скажу, що ми знайшли пораненого радянського офіцера і переховуємо його в підвалі, але довго переховувати його не зможемо, от мовляв, нехай він скаже, що нам робити з ним далі. Коли пустимо його на вулицю, він відразу ж потрапить до гестапо, бо не має документів, а в нас теж немає документів для нього…

— Ти можеш сказати, — не втерпів Юрчик, — що спочатку я знайшов офіцера, а потім ми втрьох привели його до нас. Мати зробила Старикову перев’язку і вилікувала його.

— Нащо ти хочеш вплутувати в це свою матір? — спитала Ромка.

— Нехай партизани знають про те, що моя мати теж наша, хоч і служить у лікарні, — відповів Юрчик.

— Це правильно, — втрутився я в розмову. — Наші батьки повинні бути нашими, і про це повинні знати партизани, а коли прийде наша армія, тоді й усі повинні знати правду про наших батьків.

Ми дозволили Ромці сказати батькові про Юрчикову матір.

Тим часом Стариков залишався в підвалі під моїм доглядом. Кожного вечора я приходив до нього з їжею, яку приносив здебільшого Юрчик, бо його мати працювала в лікарні й одержувала там пайок. Але Ромка теж не хотіла відставати від нього й приносила теж або шматок хліба, або кілька картоплин, а коли батько повертався з поїздки й дещо привозив додому, тоді вона приносила грудку сиру чи й пляшку молока.

У нас з бабусею справи були зовсім погані, бо вже була пізня осінь, ішли дощі, і я заробляв дуже мало, а спродувати вже не було чого. Проте я залишав для Старикова більшу частину своєї пшоняної каші. От тільки важко було робити це потай від бабусі, бо вона пильно стежила за тим, щоб я все з’їдав. Вона боялася, щоб я не захворів на легені. Я дуже схуд, і мені доводилось потай від бабусі проколювати в моєму поясі нові дірочки, щоб можна було стягувати його тугіше.

В ці дні я зовсім не ходив на Хрещатик з своєю скринькою, бо треба було увесь час вартувати на подвір’ї. Адже облава могла повторитися, і тоді треба було б вчасно попередити Старикова. Не міг я блукати десь по місту, знаючи, що поранений наш офіцер залишається без догляду.

Якось прибігла Ромка й сказала, що мене кличе її тато.

— Я розповіла йому про Старикова, — сказала вона.

— А що він сказав тобі відразу?

— Сказав, що ми взялися не за свою справу.

— Тобі треба було сказати, що ніхто з дорослих не побачив Старикова на пустирях Собачки, а ми побачили і нізащо не залишили б його без допомоги.

— Я йому так і сказала.

— А він?

— Пробурчав, що ми завжди плутаємося в дорослих під ногами. А тоді сів і довго, довго думав, а потім каже: «Поклич мені отого шибеника твого Сашка… Я з ним поговорю як слід!..»

— Думаєш — він мене лаятиме?

— Не знаю. Ти його не лякайся: він у мене хороший.

— Та я знаю… Нехай і лає, і наб’є, аби тільки допоміг Старикову.

— Він мені нічого про це не сказав. Але ходімо швидше, мені просто не терпиться, щоб ти поговорив з батьком.

Коли ми прийшли до них, Ромчин батько сказав їй:

— Ти йди собі, погуляй… у нас тут розмова між мужчинами… Ну! — гримнув він на неї, побачивши, що вона зам’ялася, не бажаючи