Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"

Я перднув. Нормально так бздонув, сиди, кажу, під ковдрою. Якщо любиш — сиди, а вона як вистрибне з-під ковдри, і з балкона, з четвертого поверху, як чкурне, а наостанок прокричала мені, що в труні вона те кохання бачила, якщо воно перевіряється таким чином. І все, ногу собі поламала, і більше я її не бачив.

— А її, — питаюсь, — часом, не Феодорою звуть?

— Ні, — каже, — Ахінацеєю, та яка, в пизду, різниця.

— І я так думаю...

— Вона з Тернополя. Так що я хотів тобі показати цим прикладом, що тримайся свого кохання, не знущайся зі своєї коханої, не їзди в Москву, бо там голомозі, і, взагалі, ти нормальний малий, нам такі потрібні.

Олександр Миколайович підвівся, зробив останній ковток кави і пішов на склад.

— Не бзди, малий, — сказав він мені наостанку, і ці слова видалися мені найрозумнішим, що він сказав за ті півгодини, скільки сидів у мене в коптьорці. Нормальні слова, подумав я, треба запам’ятати.

Все і було б нормально, якби мене не вигнали з роботи. Сталося це дуже швидко. Під час того самого першого чергування, коли усі розійшлися, я закрив ворота, шлагбаум, увімкнув зовнішнє світло. Цілий день я стояв у кедах, ноги мої добряче зопріли і тепер, вночі, коли похолодало, почали мерзнути. От біда, подумав я тоді, треба щось робити. Поставив кеди на батарею, а сам ліг на канапу, засунув ноги під ковдру, ну, щоб зігріти  їх більш-менш. Під ритмічні поскрипування брами, шелест целофану на вулиці, під брехання собак із сусідських територій я заснув.

Розбудив мене окрик, як виявилося, директора цього складу, який ще не пішов додому, а залишився працювати. Як на директора складу він виглядав дуже молодо і більш-менш інтелігентно.

— Дружочєк, — сказав він мені, — нє спі.

— А я не сплю, — промовив я крізь  сон, — я кімарю.

— Докімарілся уже, — холоднокровно промовив він і наказав мені відкрити браму та шлагбаум (щоб мати змогу виїхати), що я і зробив.

Ранком прийшов добродушний начальник охорони і благополучно звільнив мене. У трудовій було вписано час прийняття на роботу і час звільнення. Прийняли мене двадцять третього, а звільнили двадцять четвертого. Круто, подумав я тоді, я б’ю всі рекорди. Тоді я навіть забув настанови Олександра Миколайовича, забув оте незрівнянне його «не бзди». Тоді я і намагався не бздіти. Мені виплатили дев’яносто гривень за мою відпрацьовану добу і відпустили на всі чотири сторони. Мене це цілком влаштовувало: ноги мої більше не сиріли, очі не злипалися, все було чинно і благородно, немовби я тільки-но народився, побачив перші промінчики сонця, мої перші ковтки повітря, мої перші досліди.

Насправді ж мене не звільнили, але було б прикольно ось так полетіти з роботи. Мабуть, прикольно. Але я далі працював, мене зневажала одна бухгалтер, яка вважала мою роботу лакейською і навіть не удостоювала мене елементарним вітанням, вона, здавалось, мене не помічала навіть тоді, коли брала пломбовані металічні тубуси з ключами, вона щось питала, я відповідав, але все одно мене не існувало. Зате я добре затоваришував із її подружкою, досить гарненькою, молодою. Вона працювала у них дизайнером, з чого саме, я і не знав, не знав навіть, як її звуть, але ми іноді розмовляли, вона не була такою тупою, як усі інші, чи, можливо, вона була просто наймолодшою. Я потайки мріяв, що вона мене покохає і залишатиметься на ніч у моїй коптьорці, де ми б кохалися, пестили один одного, мріяли про спільне майбутнє, але замість цього вона порадила мені піти працювати в Макдональдс.

— А чого, — запитала вона у мене, — ти не йдеш у Макдональдс? Я у твої роки працювала у Макдональдсі.

— Це примітивна робота, яка забиратиме у мене чимало вільного й не тільки вільного часу. Тим більше, тут я працюю виключно з ідейних міркувань.

— Яких же це міркувань, хлопчику?

— Ідейних.

Маю зізнатися, що мені лестило те, як вона мене називала. Вона мене віч-на-віч і позаочі називала хлопчиком.

— Розумієш, — ми були на ти, — я людина, яка має мислити, але робота здебільшого заважає мислити. А тут нічого не робиш, тобі платять бабки, а ти ще й мислиш. Тим більше, ця робота — данина суспільству, мовляв, погляньте, я не сиджу на шиї в держави, хоча у неї особливо і не посидиш, я працюю, я заробляю гроші, я маю соціальний статус. Статус охоронця складських приміщень. Тріпочіть, Гегель і Кант! Зрозуміло?

— Ага, — каже вона, — зрозуміло. Ти, мабуть, щось вигадуєш. Ну, оповідання там усілякі пишеш чи вірші, мемуари якісь...

— Щось типу того, — кажу...

— Віршики? — чомусь перепитала вона...

— Так, — відповідаю, — віршики...

Зрештою, майже усі, хто працював не руками, мене зневажав, але я скорився: чого мені має не вистачати уваги чи поваги якихось менеджерів та бухгалтерів. Зате робітники, а особливо робітники складу, мене любили. Олександр Миколайович, потім два брати-близнюки — один  худий, а інший гладкий, — Антоніна Федорівна, водії, електрики та інша необхідна мішура. Вони постійно заходили до мене у коптьорку, віталися, пропонували випити або питались якоїсь поради щодо заповнення документації, накладних. Одного разу мене змінював мій змінник, Сергій. І побачивши, що я щось дочитую, подивився, що ж я читаю. У моїх руках з образою для себе він побачив томик повістей Чехова. Спочатку його це трошки спантеличило, потім  здивувало, його брови якось дивно насупились, обличчя стало схожим на страуса ему.

— Шо за гівно, — сказав він. — Там, у шухляді, порнушка лежить. Краще б її почитав, ге? — і він почав мені якось неоднозначно підморгувати, мовляв, ми ж пацани шо нада, а ти тут соплі розводиш...

Мене це трішки засмутило, але все ж таки це був чи не найбільш прикрий випадок із колєгами. А так все було чинно, благородно. Але згодом на мене забили й інші бухгалтери, вони вважали мене розумником і честолюбцем, вони вважали, що я дивлюсь на них зверхньо, а тому у помсту також дивились на мене зверхньо.

А одного разу начальство, генеральний директор та його заступник, довідалися про мою літературну діяльність і вирішили, що я був би непоганим копірайтером для їхньої фірми. Мені давали на зміні роботу, яку я виконував за ніч, заробляючи на цьому рази в три більше, ніж охоронцем. Я