Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

цитував Чехова: «Треба працювати, і ми побачимо небо у діамантах», Станіславського: «Театр — це завжди двоє», Наума Коржавіна: «Кожна мить життя є одночасно миттю сучасності й миттю вічності. Завдання митця — зробити мить сучасності миттю вічності». Всі його цитати трупа знала напам'ять. Сторонній людині, яка вперше бачила Зарізовича, він би з легкістю міг здатися натурою надзвичайно творчою, розумною, мудрою й натхненною, людиною енциклопедичних знань. Так траплялося з багатьма, хто у свій час захопився Ігорем Юрійовичем. Ним захоплювалися молоді студенти та режисери, ним захоплювалися чиновники, художники й балетмейстери. Але потім траплялося щось таке, що призводило до сильних розчарувань. Всі ці натхненні творчі слова, всі ці мудрі фрази, весь той піднесений пафос в результаті виливалися у нудні, одноманітні вистави, схожі одна на одну, як важкі страусині яйця.

На словах, у газетних статтях і в мудрих книжках (Ігор Юрійович видав їх штуки три) Зарізович боровся проти того, втіленням чого був сам. Він боровся зі штампами, множачи на сцені штамп за штампом, він боровся з театральним інтриганством, унаочнюючи собою приклад того самого інтриганства, боровся проти сірості та «прем'єрства», множачи навколо себе сірі прем'єри та сірих «прем'єрів».

Тут треба зауважити, що театр — найбрехливіша професія на землі, а тому має на своїх адептів безсумнівний вплив. Особистість роздвоюється, потроюється, шестериться й семериться, і ти вже не знаєш, де людина театру справжня, а де вона бреше, але й вона сама не знає. Здається, щось подібне трапилося і з Зарізовичем. Загравшись у мудрого гуру, він і сам повірив, що він не звичайний посередній режисер, а дійсно мудрий гуру, чому останнім часом сприяв почет, який з усіх зусиль «грав короля», що суворо супив брови, совав плечима вгору-вниз, втягуючи голову, наче гриф, крутив перед собою руками, лускав пальцями й виставляв уперед щелепу, що без сміху за всіма цими кривляннями було годі спостерігати. Найкраще у театрі перемавповували Зарізовича Владік Задунайський і Женя Прапорний, проте обидва стояли в черзі на звільнення. От і сьогодні він нам довго проказував різні мудрі слова, за якими стояла банальна неоковирна театральна реальність. Так і хотілося, так і підмивало, і, думаю, не тільки мене, а й багатьох моїх колег крикнути, як той хлопчик з казки Андерсена: «А король — голий!». Але всі мовчали, тримаючи свої дулі у кишенях.

А ще Зарізович був «знаменитий» у всьому театральному світі своєю так званою «Системою», над якою всі теж позаочі сміялися й глузували, хоча це дійсно було б смішно, якби не було так сумно.

Система Зарізовича складалася з кількох банальних штампів. У який би спосіб, як би натхненно не творили артисти свої ролі в репетиційний період, у підсумку кращими артистами ставали ті, хто у повній мірі міг відтворити на сцені ті штампи.

Штамп перший: граючи драматичну подію, актор мовби отримує у груди потужний удар колодою і, відсахнувшись назад, затамовує подих, до горла підступає клубок, від болю та образи хочеться кричати, але артист бере себе в руки, стає сильним, стискає кулачки і крізь зуби сухо і вольово вимовляє текст ролі.

Штамп другий: граючи радісну подію, актор так само мовби отримує в груди удар колодою і, відсахнувшись назад, затамовує подих. До горла підступає крик радості, але артист опановує себе й від щастя, яке його роздирає, тричі перекручується довкола себе, потім біжить на авансцену, різко зупиняється, сухо і вольово проказує в зал текст, потім знову тричі перекручується довкола себе і вже викрикує той самий текст через щастя, яке розпирає його.

Штамп третій: уся акторська роль — це співвідношення темпів і ритмів, чергування радісних і драматичних подій, у перервах між якими актор мусить вести легкий невимушений діалог. Невимушеність діалогу досягається щоденними багатогодинними репетиціями.

Саме в цих щоденних багатогодинних репетиціях і полягала основа «Системи Зарізовича». Вистави, які він ставив, репетирувалися роками, актори старіли на тих репетиціях, вмирали, народжували дітей і знову поверталися на репетиції, які тривали й тривали, щоб у підсумку усі артисти, «отримавши у груди чи потилицю потужний удар колодою», мов зайці у цирку, грали свої ролі сухо і вольово або як заведені перекручувалися по кілька разів від радості, демонструючи беззавітну відданість своєму «геніальному шефу».

Сьогоднішня «вступна» промова Зарізовича тривала щонайменше півгодини і закінчилася цитатою Станіславського: «Ви шукаєте храм? Ви його не знайдете ніколи! Якщо хочете храму в мистецтві, шукайте його передусім в собі». По цих цілком благородних і піднесених словах він представив трупі свою коханку-режисерку, і чимало носів поморщилося від невідповідності високих слів тим вчинкам, які в дійсності робив Зарізович.

У цьому місці Боря Маргуліс зааплодував. Його оплески підтримало кілька блазнів з почту художнього керівника, але загальна маса акторів повелася із обережністю і не аплодувала. Молодість коханки головного режисера, нахабність, з якою він насаджував її трупі, фахова відповідність (чортзна-що вона там закінчувала?), вибір дуже серйозного матеріалу — «Ревізор» Гоголя — багато факторів сприяло тому, що напруга у залі забриніла мовчазною тишею.

— Перед тим, як розпочати роздачу ролей і читання п'єси, я хочу розповісти одну історію, яка трапилася зі мною в дитинстві, — тихо заговорила режисерка, так само, як і її гуру-коханець, злегка втягуючи голову в плечі й дивлячись кудись униз. Такий ефект свідомого, чи несвідомого мавпування манер та кривлянь Зарізовича спостерігався майже в усіх, хто тривалий час мав із ним справу. — Коли я була маленька, ми кожного літа знімали дачу в Конча-Заспі…

— О! А де саме? — зненацька чи то кепкуючи, чи то цілком серйозно спитав Гуров, на що режисерка майже гнівно повела бровою й досить нахабно відрізала:

— Не важливо!

Гуров, здається, образився за таку нахабність і подивився на Зарізовича, але той усім видом своїм ігнорував метра й удавано уважно дивився на Обаринську, яка тим часом продовжувала:

— Так от, наша дача стояла на самісінькій кручі, а з кручі збігала стежка й вилася великими запашними луками до самої ріки. Одного вечора ми прийшли туди купатися й побачили біля річки рожевого лелеку. Диво! Абсолютно рожевий лелека! Ми підійшли ближче, але птах від нас не втікав. Коли ж ми зовсім наблизились до нього, батько сказав: «Так це ж фламінго!». І справді, це був фламінго.

— Фантастика! — з підлабузницьким захватом мовила Заболотна, поглянувши на Гурова, але той, відкопиливши губу, дивився кудись повз неї.

— Він був ручним, — вела далі коханка режисера, а серед народу вже починали гуляти неоднозначні перезиркування, бо до чого тут фламінго й ці романтичні спогади? — Він був абсолютно