Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гарна книга? — киваю головою в бік «Інтернаціоналізму чи русифікації».
— А ти що — не читав? — Микола здивовано знизує плечима. — Ну ви, блін, українці, класику свою не читаєте? Хохли ви нещасні, так завжди під Москвою жити й будете!
Тут треба зазначити, що Микола Кучер — дивний такий психотип. Абсолютний, майже стовідсотковий кацап, який, шоправда, мав якусь там прабабусю українку і народився чи в Твєрі, чи в Пермі, закінчив у Москві Щукінське училище і за розподілом приїхав до Києва, останнім часом так захопився нашими визвольними змаганнями, а разом з тим українською історією, культурою, побутом, літературою й мовою, що став більшим українцем, ніж я. У такий спосіб він пробуджував в собі оту краплину української крові, яка текла в його кацапських жилах.
— Ви хохли-дебіли! — у розпачі лаявся він. — Маючи таку історію, маючи таку культуру, так просто віддати все Москві, цій, сука, азійській імперії, цим проклятим комунякам! Чому ви у дев'яносто першому разом із Незалежністю не люстрували всіх кадебістів, усіх цих злочинців, що й досі у владі? Вони ж оговтаються і передушать вас усіх, як цуциків! Думаєте, вам просто минеться ця Незалежність, якщо за неї не боротися руками й ногами? То ви просто не знаєте, з ким маєте справу!
Взагалі головною історичною та геополітичною місією України Микола Кучер вважав знищення Московської імперії. «Без України нема імперії, нема перебреханої російської історії, бо все починалося тут, у Києві. І Русь починалася тут! І саме Україна, а не Московія, є правонаступницею Русі. Ви — українці русськіє, а ми — татари, мордвини, мокши, угро-фіни, хто завгодно, але не русськіє. І якщо Україна дійсно стане незалежною і випорпає на світ божий справжню, а не написану імперськими брехунами історію, то тут Московія дуба і вріже! І як це можна не розуміти, що смерть Кощеева тут, у святій Лаврі, знаходиться! Як буде Лавра українцям належати, то й загине імперія, а як будуть московські попи там правити, то й буде лишатися вся Україна московською колонією! Ех-х-х-х, хохли тупі! Весь час вам каже історія: «Геть від Москви!», бо ви — Європа, а ви все про якесь братство торочите. Мало вам голодоморів, мало вам Петрів та Катерин Великих, Валуєвих, Троцьких, Муравйових, Кагановичів та Постишевих разом узятих? Буде ще! От побачиш, знову кровію умиєтесь, як у Росії хтось сильніший за Єльцина царьом-батюшкой стане! Та пізно буде, якщо зараз комуняк усіх з влади не вичистите й в Європу не посунете! Але шанс вже втрачено! У дев'яносто першому це треба було робити, а зараз вже пізно!».
Мене дивував цей Миколин феномен, як же ж так можна не любити свій народ, я мав на увазі росіян? І одного разу я таки наважився його про це запитати.
— Ти дурний! — відказав мені Микола. — Я люблю свій народ, я не люблю імперію. Я не люблю найгірше у своєму народі — стадний азійський інстинкт загарбника, отой одвічний дух підступу та брехні, яким наші царі творять «велику» історію. Ненавиджу комуняк і москальських собак, як ви хохли кажете. Бо москаль — це не росіянин. Москаль — це одвічна азійська агресивна та нахабна стадна гидота, що сидить у моєму народі й мені бридко за те, що вона наробила упродовж свого існування. Так само ненавиджу хохлів, що, тримаючи дулю у кишені, служать москалям! Нема для мене нічого бридкішого, ніж спостерігати за хохлами на службі в москалів! От приміром ти…
У цьому місці наших диспутів Микола, щоб збудити до життя мій дієвий український патріотизм, називав мене «лінивим гречкосієм», «неспроможним до рішучих дій плебеєм», переходячи до радикальних методів виховної роботи, які зазвичай закінчувалися сваркою, але вже наступного дня наставало примирення, бо, не дивлячись на Миколин радикалізм, він був мені глибоко симпатичним і я поважав його як актора, і щирого українського націоналіста російського походження.
— Зарплата сьогодні буде? — спитав я у Миколи, аби змінити слизьку тему про мою неознайомленість з твором Івана Дзюби.
— Буде! — різко відрізав він і знову занурився у свою книгу. На цих словах до репетиційної зали спершу зайшов Ігор Юрійович Зарізович, за ним його коханка Лариса Обаринська, замикав ходу вже відомий вам Боря Маргуліс.
По їхньому заході зчинився в залі невеличкий переполох. Хтось встав, хтось зааплодував, хтось сидів байдуже, хтось зиркав по боках, роздумуючи, до якого табору пристати. Бею цю хаотичну какофонію Зарізович перервав рухом руки, який нагадував чи то млявий «зіг хайль», чи то рішучий «гей, офіціанте, ще два ескалопи!». Народ затих і зашурхотів сідницями по лавах і стільцях, вмощуючись обличчями до «шефа».
Зарізович — єдиний, хто не сів, а стояв, спершись руками на спинку свого стільця, вичекав паузу й дуже неголосно, майже пошепки, дивлячись у стіл, розпочав свою вступну промову, в якій йшлося про те, що театр вступив у нову фазу життєдіяльності, що відтепер ми будемо жити й творити по-новому, що актори мають розуміти усю ступінь відповідальності й повністю віддаватися роботі, адже театру не потрібні «середнячки», які тільки удають буцім вони артисти, театру потрібні артисти, що готові до самопожертви. Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.