Читати книгу - "Звірослов"

Молодший за званням міліціонер нервується. Йому хочеться додому спати. Бо вночі треба спати. Ніч для того і є, щоби спати. А цей водій бетономішалки переламав якійсь жінці руки і ноги і тепер не хоче зізнатися, що винен. Тільки заплутує все своїм голодом. До чого тут голод?! Який голод?! Їм, цим людям, тільки аби жерти. Понабивати собі шлунки і лежати де-небудь під заспокійливий плюскіт власного травного соку.

- Поговоримо не про те, що ви їли, - каже міліціонер, - а про те, що ви пили.

- Я нічого не пив! Ні краплі. Клянуся!

- Це перевірить експертиза.

- Хочете, я закрию очі і пройдуся по лінії?! Доторкнуся вказівним пальцем до кінчика носа?! Зроблю мостик?! Поперечний шпагат? Я нічого не пив! Тверезий, як стьоклишко!

- Чого ви взагалі сіли за кермо бетономішалки і куди прямували? - ліниво озивається старший за званням міліціонер.

- Це моя робота! Я перевозив бетономішалку з пункту А в пункт Б.

- Уночі?

- А як інакше? Бетономішалкам заборонено їздити по Києву вдень. Тільки вночі - з 23 до 5 ранку. Такі закони. Бетономішалки дуже габаритні і вдень спричиняють затори, які, знаєте, і без бетономішалок го-го які!

- Закони перевіримо. Ви були втомлені? Сонні?

- Я був голодний. Так. Але не втомлений. Та як же? У мене нічна зміна. Я розумію всю відповідальність. Я сплю вдень. І сплю дуже міцно. Не скаржуся.

- Хтось це може підтвердити?

- Я живу сам. Ніхто не може підтвердити. Але я не брешу! Нащо мені брехати? Я міліції завжди всю правду кажу.

- Виглядаєте ви, Іване Івановичу, чесно скажемо, не найкраще. Очі червоні, руки тремтять. Мусимо це записати в протокол.

Молодший за званням міліціонер вставляє в друкарську машинку чистий аркуш для протоколу. Протоколи він писати вміє і любить. У дитинстві він мріяв стати письменником. Якби ви зараз підняли з архівів його шкільні зошити для творчих робіт, то неодмінно знайшли б там твір на тему «Ким я хочу стати в майбутньому». Письменником. Так писав цей молодший за званням міліціонер. Саме письменником. Не міліціонером, не космонавтом, не лікарем, не шахтарем. Ось дослівна цитата: «Я хочу стати письменником і складати вірші. Щоб люди приносили на мою могилу троянди».

Іван Іванович зривається зі свого стільця на ноги і верещить:

- Це нормально, що в мене зараз червоні очі! Ви не маєте права писати в протоколі про червоні очі! Вони червоні не від утоми!

- А від чого?

- Я плакав - ось чого!

- Чого це ви плакали? Чоловікам плакати не годиться.

- А чоловік що, не людина? Хотів і плакав!

- Заспокойтеся, Іване Івановичу, сядьте. І не кричіть на нас. Це не ми збили на дорозі людину, а ви.

Іван Іванович повертається на стілець, але кожної миті готовий зірватися знову. Видно по ньому, що готовий.

«Істерикуватий невдаха-бетономішальник», - визначає про себе діагноз підозрюваного молодший за званням міліціонер. Типовий пропащий чоловік середнього віку. Пивний животик, спортом не займається, удень спить, а ночами катає бетономішалку з пункту А в пункт Б. Робота не найкраща - треба визнати. Такій роботі не позаздриш. Людей нормальних не бачить, ні з ким не спілкується, жінки не має. Живе, як кріт у норі. Нещасний. Так і збожеволіти недовго. Істерика - перший крок до божевілля. І Іван Іванович цей крок уже зробив.

- Розкажіть, як усе сталося.

- Я вже розказував.

- Розкажіть ще раз. Детальніше. Що ви відчували до, під час і після?

- Я був голодний. Ось що я відчував. Голод.

- У вас немає грошей на нормальне харчування?

- Є в мене гроші! Мені добре платять. За нічну зміну платять удвічі більше, ніж за денну. Я їм добре. Ніколи ні в чому собі не відмовляю. Хочу кукурудзу - маю кукурудзу. Хочу м’яса - маю м’ясо. Різне. Не тільки свинину. От на тому тижні я купував індичку. А індичка дорога, шановні, дуже дорога. Тридцять гривень двісті грам! Індиче м’ясо сухувате, але своєрідне. Я його із соєвим соусом готую. Смачно. Попробуйте. Займає всього сім хвилин. І швидко, і делікатес.

- Попробуємо.

- Але найбільше я люблю стейк з кров’ю. Немає кращої їжі за стейк. Вірте мені, я на їжі розуміюся. І кров дуже важлива. Без крові стейк - витрачені на вітер гроші. Людина за природою своєю хижак. Їй потрібно відчувати в роті кров жертви. Інакше - те саме, ніби моркву гризеш.

- Що ви їли напередодні трагедії?

- Я спав до дев’ятої вечора. Мене збудив будильник. Я його завжди наставляю, щоб не проспати роботу. Тоді я почистив зуби, прийняв душ, з’їв шматок телячого м’яса.

- Сирий?

- Ні, чого сирий? Зварив його. Із селерою.

- Отже, ви добре поїли?

- Нормально.

- То чому потім знову зголодніли?

- Не знаю. Уночі з’являється якийсь ненормальний звірячий голод. Аж шлунок вивертається. Слини повний рот. Не знаю, як це пояснити. Просто постійно думаєш про їжу. Усім тілом думаєш тільки про їжу.

- Підсумуємо. Ви добре поспали, добре поїли, алкоголь не вживали, сіли за кермо бетономішалки, рушили, усім тілом почали думати про їжу і про те, які ви голодні, і на проспекті Маяковського переїхали невинну перехожу жінку. Нема логіки, Іване Івановичу!

- Не така вона вже й невинна, ця, як ви кажете, перехожа жінка! - Іван Іванович знову зривається на ноги. - Чого вона йшла посеред траси?! Є ж підземний перехід поруч! І світлофор за сто метрів! А вона стояла посеред траси і дивилася, як я її переїжджаю! Не така вона вже й невинна! Може, суїцид хотіла собі зробити?!

- Сядьте!

Іван Іванович сідає.

- Про суїцид ми нічого не знаємо, - каже молодший за званням міліціонер. - Насправді нічого не знаємо. Але ми мусимо попередньо розібратися у справі, хіба не так? Мусимо скласти протокол і розійтися! Ми, Іване Івановичу, на відміну від вас, удень не спали. І ось уже цілу добу на роботі. Ми втомилися. Дуже втомилися. А ви нам плетете всілякі нісенітниці про звірячий голод.

- Ну що ж. Я, якщо бути дуже чесним, теж удень не спав. Деколи, знаєте, важко спати при сонячному світлі. Я дивився телевізор.

- А-а-а! То ви нам збрехали, що спали! І що плакали, збрехали! У вас очі червоні від утоми, а не від сліз!

- Я плакав! Я не брешу!

- Чого ви плакали?

- Я