Читати книгу - "Тому, що ти є"

дерева, кришталеві люстри, перські килими під ногами, дорогі картини на стінах, супертехніка на кухні, порохотяг останньої марки, сучасна сантехніка у ванній кімнаті. Навіть рушники, і ті найліпшої якості… Золота клітка для пташки, справді золота… Коли їм Брехи подарували квартиру, то вона також була схоже обставлена, не гірше, ніж ця, тому що Ірена Георгіївна особисто все купувала і вибирала, а смак та пані має досконалий. Однак Оксану це не вразило, навпаки — розлютило. Досить того, що квартиру від Брехів вона прийняла. Та одне — лишень стіни, а інше — пити з горнят, що вибирала Ірена, їсти з посуду, який вона купувала, вази, килими, рушники, білизна, гардини на вікна, меблі, кухонна техніка, ліжка, дивани, навіть картини на стінах. Оксана все те начиння склала в паперові ящики, в мішки для сміття і, найнявши машину, відвезла Брехам. Влад навіть не пробував зупинити дружину, лише махнув рукою. Спали вони перші два місяці на підлозі, кинувши на неї дешевенький матрац. Місяць за місяцем, рік за роком, і у них все з’явилося, куплене спільно Оксаною та Владом, без зазіхань чужинських на їх територію.

Оксана навіть не встигла нічого сказати, тому що Поліна випередила її:

— Не засуджуй мене, будь ласка. І не кажи нічого, бо я не дурна і все прекрасно розумію, та щось змінювати поки що безглуздо. Ну скільки він ще протягне як мужчина — рік-п’ять? Та й отакі любощі бувають раз в три місяці, а решта часу він покірний, мов ягнятко. Потерплю. Так-так! Я й сама наче все розумію, але я не така сильна і впевнена, як ти.

Поліна замовкла, втупившись очима у свої руки з переплетеними пальцями. Вона їх стискала аж до хрускоту, щоб пересилити той біль, який розривав душу зсередини, шматував її. Оксана накрила своєю теплою долонею холодні Полині пальці і мовила:

— Коли мені виповнилося десять років, я почала перетворюватися на доволі-таки норовливу та вперту дитину. Мамині виховні моменти-розмови не дуже діяли. То шибу в школі виб’ю, то відлупцюю однокласника, то однокласниці в портфель здохлого щура запхаю, то ще щось там натворю… Так-так, чемною дівчинкою мене можна було назвати з натяжкою. Лише той, хто по-справжньому любив створіння, яким я була, так вважав. Ну, звісно, моя мама, моя бабуся і мій татко. Звичайно, я завжди мала виправдання усім своїм вчинкам, і, певна річ, вони здавалися логічними. Але, коли вже дійшло до абсурду, можливо, я відчула свою безкарність, тому що батьки мене не били, а лише карали словесно, тож… Одного разу я приволокла в роздягалку до хлопців якогось облізлого нещасного кота з вулиці і там його закрила на цілий урок. Бідна тварина в замкненому просторі без вікон ледь не збожеволіла від переляку. Господи, що той котяра там навитворяв, майже все взуття й одяг хлопців були обпісяні. Так, тоді тато врешті зрозумів, що мої невинні жарти перетворюються на щось уже зовсім неадекватне, і провів зі мною виховну бесіду. Після якої я дуже змінилася. О, ні. Він не кричав на мене, не лупцював, він просто розповів мені одну стару індійську мудрість. Настала тепер моя черга, Поліно, переказати її тобі. Бо твої дії, даруй мені, дівчино, дуже нагадують вчинки десятирічної малої Оксани, вони такі ж безглузді. Старий індієць розповідав своєму внукові притчу. «В душі кожної людини, — казав він, — йде одвічна боротьба, яка схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк — це зло, брехня, ненависть, погані наші вчинки, егоїзм. Другий вовк — це добро, надія, гарні вчинки, любов до ближнього, вірність, віра». Ну і таке всяке, ти ж розумієш? Внук на мить замислився, а тоді запитав: «Хто ж тоді перемагає, дідусю, в цій боротьбі?» Знаєш, що відповів старий?

Поліна стенула плечима.

— Завжди перемагає той звір, якого ти сам годуєш…

Оксана зітхнула, Поліна опустила очі.

— Поміркуй, Полю, над цим. Здається, одного з тих вовків ти перегодовуєш. Можливо, варто змінити тактику, хоча б у стосунках з Брехами!

3. Дві сніжинки

«Нарешті пішов сніг», — подумав Олександр Петрович, дивлячись через вікно ординаторської на вулицю. Сьогоднішнє нічне чергування наповнюють дивний спокій та смуток передчуття. Його хворі також зробили зупинку, обережно входячи в зиму.

Спеціально вимкнув світло, щоб помилуватися білою звабою за вікном: гола, замерзла, брудна, пошматована, покоцана морозами, недобрими вітрами земля робилася на очах незаймано-білою, урочисто і майже цнотливо вдягаючи на себе сніжні шати. Білі, схожі на метеликів сніжинки летіли і летіли з неба, опускаючись додолу, танцювали у вальсі, так схожому на той, у якому вони кружляли з Оксаною тоді… Який то був щасливий вальс, запах її волосся, тонка мережка шовку вій, які сполоханими пташенятами ваблять, стиглі вишні губ і очі — смарагдове небо затуляло білий обрій за вікном собою.

— Бути тільки з тобою?

— Так!

Очі в очі, неначе уперше, неначе востаннє.

— Ти кохаєш мене?

— Так!

Краплі роси на сполоханих віях.

— Хочу тебе?

— Так!

І майже невагоме просто у вухо:

— Бути з тобою, бути в тобі?

— Так! Так! Так!

Як одне ціле, рухаються руки, рамена, шепіт губ, любистковий запах волосся, торкання вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи її, солодкий шал поцілунків, музика для двох, і танець для двох…

— Ти мій?

— Я твій…

— Ти моя?

— Я — твоя. І ти у мені…

І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І її очі навпроти — заради яких ладен померти вже зараз, тут, хай вона лишень накаже чи захоче цього… Переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе… Накривають шаленством уста…

Усе?

Усе… Бо ти, Олександре, віслюк, бо ти дозволив їй піти. Ні, то не вона пішла, це ти дозволив їй зробити це. Вогонь усередині готовий спалити. Стільки років пройшло, а він все вертає й вертає в минуле. Не відпускають ті очі, вуста, її любистковий запах, кутики вуст, що ледь помітно всміхаються, і сум в очах, бо вона не твоя, не твоя, нічия. Відчував нутром — нічия, і не зумів, а може, побоявся втримати. Бо чи можна втримати вітер, бо чи можна втримати аромат квітки в долонях, коли вона в’яне?

— Господи, чому так пече? — здається, фізично відчуває жар усередині. Якщо він зараз нічого з собою не вдіє, то перетвориться на попіл.

Олександр квапливо надягає пальто на білий халат. Бігом на вулицю, без шапки та рукавиць, туди,