Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

Ніхто не звертав на мене уваги. Згодом я сам навчився ставати непомітним, коли вважав за потрібне. А зараз кожен був зайнятий своїм ділом. Я пішов поміж возів із запакованим товаром, звідки линув запах шкіри, в’яленої риби і меду, й став перед корчмою, де мав зараз відпочивати купець, бо поміж челяді я його не бачив. Як і належить скромному слузі, я не увійшов до корчми, а став чекати, доки він не вийде. Хоча з цією золотою бляхою-оберегом я міг бути радше післанцем, аніж слугою. Я поклав її на долоню, щоб промінь сонця впав на золото і воно стало яскравішим, і відчув, що бляха стає холодною, як лід. Я ще більше захотів її позбутись. Раптом двері розчинились і на порозі корчми став високий молодий муж в купецькій дорожній одежі.Він дивився не на мене, а на золоте кружальце, вражено і з захопленням, ніби то справді була святиня із самого Єрусалима. «Коли так, то хай сам до мене підійде,» — вирішив я.

Купець нетвердо наблизився до мене і спинився десь за три кроки. Мав він чорну бороду й чорні без блиску очі, по яких я зразу впізнав опира. Я боявся, що купець зараз вмліє від надміру почуттів, тому вклонився й сказав:

— Мене прислав до вас мій пан, Купець з Добромиля.

І простягнув йому оберіг.

Купець витер спітніле чоло й мовив тихо:

— Се велика честь для мене….

Він підійшов ближче й став на коліна, поцілував оберіг і тільки тоді прийняв його. Я чув, як він бурмотів:

— За що мені така велика милість?

Помітивши, що мій нужденний вид не має для нього жодного значення, я втішився.

— Виходить, я тепер Старший? — спитав він несміливо.

Хоч я й не розумівся на звичаях опирів, проте поважно кивнув.

— Не смію питати, але чи не передавав чогось славний Купець з Добромиля на словах?

— Ні, - відказав я, утримавшись від того, щоб поцікавитись, чи не має він для мене якоїсь роботи. Бо подумав, якщо мене зараз відпустять, без нічого, то нехай. З моєї душі наче сповз якийсь великий тягар.

Тоді купець низько мені вклонився й сказав:

— Я — слуга вашої милості.Чи не будете ласкаві завітати до сього вбогого пристанівку трохи перепочити?

Аж тепер я зрозумів, що бути Слугою Купця з Добромиля є більшою честю, ніж бути єпископом, чи боярином, або навіть князем. Ну, може, не більше, ніж князем, але й не менше. Та не дармо я мав стрічу зі Смертями в Спасівському монастирі: гординя роздимає чоловіка, як повітря ковальський міх. А для слуги — то погибель.

Я вклонився на знак згоди. Яка переміна долі! Без тієї золотої бляхи мені ніхто не кинув би навіть кусника вівсяного ощипка. Мій бідний опікун Кирило часто казав примівку: «Як не полюблять на брудно, то на чисто — трудно.» Коли купець відчиняв двері, пропускаючи мене всередину, зумисне торкнувся потилиці й вражено пробурмотів: «Не може бути!» Я уявив собі, як усі свої думки, замикаю на ключ у льоху, глибоко під землею, а ключ кладу під камінь. Тому він і здивувався, наткнувшись на камінну брилу.

У корчмі я не був досі ніколи, тільки чув, що там спиняються і заночовують проїжджі.Корчмар низенький сивий чоловік, витріщився на мене, як на якусь дивовижу. Може, він щось і чув за мене, але ніколи не бачив. Купець, не дивлячись на нього, наказав:

— Вели подати усе, що маєш найліпшого, в окрему кімнату, для мене і сього шановного пана.І щоб, ніхто без мого дозволу туди не заходив!

А сам підкликав, очевидно, свого слугу і щось прошепотів йому на вухо.

У невеликій кімнатині стояв стіл, дві лави, а стіни були завішані шкурами диких звірів. Тут же було й ложе, щоб гість міг поспати. Нічого незвичайного. На моїх очах проворні корчмареві служки накрили стіл білим обрусом і заставили тарелями з наїдками, сам їхній вигляд викликав у мене голодну млість, і я відвернувся, щоб проковтнути слину. Купець посадив мене на найліпше місце, налив у срібний келих меду. Оскільки я був куштувальником у князя Лева Даниловича, то не чувся заскоченим такою гостинністю. Правда, я стояв за спиною князя і бачив, як поводяться бояри, доки ще не повпивалися. Я попросив лише чистої води і ячмінної каші з молоком, бо волів виказати в даній ситуації стриманість. Це вже зовсім збентежило купця. Він майже нічого не їв, не випускаючи з рук золоту цяцьку, яка справила на нього таке велике враження. Потім він спитав мене, коли я бачився з Купцем із Добромиля.

— Цієї ночі.

— Ага. А в якій подобі?

Я здивовано глянув на нього, а тоді згадав, що мій пан мертвий тілом, й відповів:

— У людській. Разом з ним було ще троє мужів у купецькій одежі. Він називав їх братами.

— Ага. А чи не казали вони, щоб я віддав тобі сю валку з товаром і двір у Перемишлі?

«Овва, — подумав я, — він, наче лукавий, спокушає мене! Тримайся, Позичений Сівачу!»

— Хіба ти не знаєш, що сталося з моїм паном?

— Знаю, чом не знаю… — зітхнув купець. — Наше ремесло — небезпечне. Отже, я мушу знайти цих татів і посадовити їх на палю? Минуло вже кілька літ, і я не певний, чи хтось серед них ще живий. Якщо залишився бодай один, то я його відшукаю й повипускаю кишки.

— Ні, і про це він не казав нічого. Мені здалося, що він хоче, аби я деякий час пробув коло тебе.

По лиці купця пробігла тінь. Він встав і почав ходити по кімнаті.Нарешті спромігся сказати:

— Мені не дано спізнати його наміри. Вони, як сі вікна: світло проходить через них, але нічого не побачиш, що діється надворі.Не знаю, чи буде до вподоби тобі наше мандрівне життя, але взимку я сиджу вдома. Велю збудувати для тебе дім, якщо хочеш…

— А куди ви зараз вирушаєте?

— У Волощину. Тепер, гадаю, мої справи підуть на краще.

— Еге ж, — сказав я, — се оберіг аж зі самого Єрусалима.

— Так. Люди вірять, що він захищає від пригод у дорозі.А чи не сказати їм, що він також карає за зраду й непослух?

Я вже зрозумів, що се досить молодий опир, і не