Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Несхожий на сотні інших курсантів Стус хоча й дратував молодших і старших командирів, але й, своєю неподібністю, швидко виокремився з загалу. Маючи характер, це було не так вже й складно зробити. Та й, на відміну від багатьох інших курсантів сержантської школи, йому не треба було сподобатися командирам, щоб після закінчення строкової служби залишитися яким прапорщиком у війську, і в такий спосіб «вирватися» із одноманітного сірого життя села чи маленького робітничого містечка, з їх обмеженими середовищем життєвими перспективами. Багатьом армія давала шанс побачити світ, відчути смак хоча й незначної, але влади, та й військова романтика вабила.

Попри все, люди, які протиставляють себе казенному й усталеному порядку, завжди викликають заздрість, бо не кожен може на це зважитися. Поважали за це й курсанта Стуса. Сприяла зміцненню його авторитету й вітальна телеграма (надіслана безпосередньо у військову частину) від Андрія Малишка, який поздоровляв із першою публікацією в «Літературній Україні».

До Василя ставилися з повагою навіть охоронці «губи»[220], передаючи зайвий шматок хліба, коли не бачать сержанти, чи даючи дозвіл викурити сигарету, що категорично заборонялося правилами перебування на гавптвахті.

Мала «губа» й очевидні позитиви. Там можна було залишитися наодинці з думками, «вдавшись до втечі» від щоденної муштри та постійно присутнього чужого ока. Достеменно невідомо, чи мав молодий поет можливість там щось писати, але інтерес до поезії в нього не притупився. Довідавшись, що молодий курсант-зв'язківець Микола Сенчило пише вірші, він заприятелював із ним і майже відразу підняв на кпини, що той, за модою на все російське, римує чужинською: «Ви ж бо — українець!»[221].

Минала перша військова зима. Добігав кінця й термін сержантської «учєбки». За місяць-другий її курсантам мали нашити на погони петлиці. Сяк-так виборов право на мінімальний приватний життєвий простір і Василь. Принаймні, в недатованому листі до Бориса Дорошенка кінця зими 1959-го, Стус пише, що побут стабілізувався, «живу нормально — хоча б по тому, що на „губу“ більше не попадаю. Недавно розмовляв із Сталіно по телефону»[222].

Свідченням того, що курсантові Стусу вдалося «комфортно», як для війська, облаштувати побут, є ще один лист до Дорошенка, в котрому Василь ділиться враженнями від Лубен. Зі змісту стає очевидним, що поет часто буває в місті, чи то отримуючи звільнення, чи то йдучи в «самоволку». «Можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно XII ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісаія Коптський[223]. Тут, у Лубнах, народилась і проживала з сім'єю Анна Петрівна Керн, отож спинявся Пушкін, їдучи в Одесу, бував Глінка — обоє біля своєї коханої. Бував і Гоголь (у музеї збереглась його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівський шлях — це ж тут, рукою подати.

З Лубен родом Надія Кибальчич (з району). Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця[224] — зовсім близько. Скидан[225] і Остряниця[226] діяли в цих місцях. Старовинний монастир XI ст. відбудували Самойлович і Мазепа. Кожен камінь зберіг сліди історії. Не дивлячись на всі сучасні і вже усталені метаморфози є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийся архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе — російська мова в музеї не в пошані і всі написи і роз'яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію, був цілком щирий і справедливий у своєму обуренні.

Ну і з нового. Перший український радянський урядовець Шліхтер — теж лубенчанин.

В музеї є одяг XVI–XVII–XVIII століть простолюду, збережений до ниток, до нашивок. Є запорізькі печаті й печаті міста по магдебурзькому праву. Є дві грамоти Б. Хмельницького. Є їх люльки — запорожців — їх шаблі і побутові речі, є кольчуга і польська кірасира тих часів. Словом — враження чудове од міста.

Ходжу в увільнення і там, як правило, випиваю, щоб дома не журились. І так забуваю і так знаходжу розраду. Прочитав „Старий і море“ Хемінгуея — враження чудове. Віршів не пишу, бо нема ані найменшого стимулу і умов немає. То це і не біда. Дивився виставу Полтавського драмтеатру ім. Гоголя „Спадкоємці Рабурдена“ (за Е. Золя). Мова чудова, тільки полтавці із чужини беруть по собі сюжети — легкі і дотепні, мало серйозні, але гостро комічні. Сподобалось взагалі. Мова артистів хороша, а вади перекладу — то вже не їхній гріх.

…Я, Боря, не відчаююсь і справжній трагізм, починаю це усвідомлювати, не для мене. Бо ж зрештою, це необхідність — марнотратство трирічне[227] — тішусь тими благами, які є в моєму стані, а про решту забуваю.

Дуже радо зустрів повідомлення про присудження премії Максимові Тадейовичу [Рильському][228]. Просто приємно, що цією премією відзначені Довженко[229] і Рильський. Його малесенька збірочка „Голосіївська осінь“ — дуже тепла і дуже талановита»[230].

Отож, хоча вірші, за твердженням поета, і не писалися, проте солдатський побут Стуса узвичаївся, і в проміжках одноманітних буднів навіть вдавалося урвати якийсь час для читання, для листів, для вивчення краєзнавства Лубенщини. Проте, що б не планувала людина, а коли в дію вступає велика політика, солдат стає маленької трісочкою масштабних планів.

На початку 1960-х урядом М. Хрущова було прийнято рішення про скорочення Збройних сил СРСР на один мільйон двісті тисяч. Деінде це б означало масову демобілізацію, але в СРСР про це навіть не йшлося. «Скоротити військо ми, звичайно, скоротимо, — міркували в ЦК КПРС, — але навіщо відпускати додому дешеву рабсилу, коли її можна використати на будівництвах у якихось віддалених районах?». Така була логіка. Для Стуса та його колег по сержантській школі ця політика означала зміну місця дислокації й зміну статусу: солдат, пак, з весни 1960-го — військових будівельників чекали малозаселені й напівдикі місця, на яких мали за короткий час постати нові ракетні майданчики.

На початку 1960-го сержантську школу, де служив Василь, почали часто відвідувати особісти, які заводили на кожного курсанта окремі досьє. Квітнем 1960-го стало