read-books.club » Сучасна проза » Юлія, або Запрошення до самовбивства 📚 - Українською

Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

252
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Юлія, або Запрошення до самовбивства" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 109
Перейти на сторінку:
тілі, про які нічого не знаєш, а тоді з них, мов з давно заснулого вулкана, б’є щось несамовите, дике, вороже, та водночас і солодке і знов ховається до часу, і ти не владен над ним так само, як був безвладний на війні, де тільки наказ, веління і послух, покірливість, самознищення, і наказ — як могила, бій — як могила, звитяга або поразка — теж як могила, а де життя і для кого воно, — того ніхто не знає, хоч як би бунтувалося проти тої невизначеності твоє молоде тіло, хоч як би протестувало проти приреченості, проти нелюдської доконечності до щохвилинної готовності вмирати, гинути, навіки щезати тільки тому, що так хочеться твоєму зверхнику, командирові, начальнику, вождеві. А тоді зухвалий розхил уст і усміх розіскрених темних очей, тоді чи ще до того, коли й де, в Азії чи в Європі, в примітивній, ніби в кочової орди, дійсності чи в часах віддалених, полиново–чебрецевих, у сяянні загадкового золота і в прекрасно–диких стогонах скіфської знемоги?

Шульга знав, що він п’яний, але не хотів визнавати цього, він обіймав молодих жінок і дівчат, читав вірші Сосюри «Так ніхто не кохав» і блоківське «Чтоб только быть на миг проклятым е тобой — в огне ночной зари», тоді мляво відбивався від хтивих пожадань Людиних і ховався в прихистку холодної краси Регіни Іполитівни, яка терпляче зносила студентську несамовитість, холодна, неприступна, загадкова, як тисячолітня кам’яна всеплодющая жона на скіфських степових могилах.

— Регіно Іполитівно, — чіплявся до неї Шульга. — Чому ви мовчите, Регіно Іполитівно? Ви дозволите називати вас просто Регіною?

— Дозволяю. Вам я дозволяю все.

— Мені? Але чому? Регіно!

— Хіба Супрун вам нічого не казав?

— Андруша? Про вас? О, він таке казав, таке… аби ви тільки знали.

— Але про вас він казав що–небудь?

— Про мене? Та ні! Він лиш про вас, завжди і вічно про вас, Регіно.

— І ніколи не казав, що я до нього… ну, не така тільки тому, що закохана в Шульгу? Ніколи не казав цього?

— Ви? Закохані в мене? Регіно!

— Ну, ви ж зрозумійте, що це не я казала, а казав Супрун, бо я…

— А ви? Регіно! Що ви?

— Я тільки стара молода жінка…

— Ну, я літній юнак, Регіно! Війна все переколотила, все перенищила, поруйнувала… І нас так само… Всіх нас…

— Ви думаєте, тільки Війна? А може, без війни було б ще страшніше! Що ви знаєте до війни?

— До війни? А що до війни? Нічого…

— А для мене все там… У тридцять восьмому вам було скільки? А мені вісімнадцять… І зустрівся він… Такий, як ви… Я вжахнулася, вперше побачивши вас у нашій лабораторії… Все те саме, все, що й тоді… Багато розуму, багато душі, багато тіла… Я була мов скіпка в його жахливих обіймах… А тоді його забрали. Вночі, як і всіх. І десять років без права листування, тобто розстріл. Мене викинули з його квартири і зоставили на волі тільки тому, що законну жону вже заховали за колючий дріт… Ну, а тепер ви, Шульга… Що я могла сказати Супрунові?

— А що я можу сказати вам, Регіно? — розгубився Шульга.

— Ви не спитали, чи правду казав Андруша, ніби я закохана у вас?

— Я не міг вас про таке питати.

— Але чому, чому?

— Бо ви безумно вродлива жінка.

— А коли вродлива — то що?

— А вродливі жінки не мають права принижуватися.

— Принижуватися?

— Ну, як би вам сказати? Коли вродлива жінка випереджує чоловіка… одне слово, першою освідчується у своїх почуттях… то вона ніби пропонує себе, забуваючи про свою високу ціну, та Що там ціну! — про свою безцінність! І це завжди принизливо.

— Принизливо? А Ромео і Джульетта? Хіба вони мірялися, кому першому освідчуватися?

— Не треба про Ромео і Джульетту, — попросив Шульга.

— Ви не читали Шекспіра? Електротехніка не дуже сприяє знайомству з класиками.

— Коли не сприяє, то й не заважає. Принаймні «Ромео і Джульетту» я знаю, мабуть, краще, ніж закони Ома і демонів Максвелла. І все ж як ми почали про це, то я б вас уявляв не такою, як оце ви біля мене, а королевою Меб. Пам’ятаєте: «В її візку з крил коника дашок; в колесах — шпиці із павучих лапок; з тоненьких павутинок посторонки, а хомути — із місячного сяйва…»

— Боже! — майже в містичному переляку прошепотіла Регіна. — Невже це ви, Шульга? Я зневажаю себе! І свою зіпсованість! І порочність! Десять страшних років я жила страшними і солодкими спогадами, і, коли побачила вас, ніби вернулося все, що вже ніколи не могло вернутися, і я тільки й думала, знов і знов передчувала, відчувала і пробувала відновлювати в собі те, що, здавалося, навіки вмерло, і мені знов хотілося опинитися під тягарем, під гнітом, бути тендітною травинкою під важким каменем… Ох, я зовсім п’яна, пробачте, Шульга, я таке плету… Я п’яна і важка, як камінь… А ви… Ви легкий, летючий… оця несподівана королева Меб, і павутинка, і…

— І звук павутинки, — засміявся Шульга.

— Який звук? Про що ви тут? — знов напливла на них з п’яних хмар полковницька жона. — Ти, Регіно, не замахуйся па Шульгу! Шульга мій! Він ще не дозрів, а як дозріє, так і буде моїм! Я перша його зґвалтую!

— Шульга на нічийній території, — обійняв одразу обох жінок Шульга. — Навіть коли обабіч такі прекрасні фронти, Шульга на нічийній землі…

— Я знаю: у вас була велика любов, — прошепотіла йому Регіна.

— Чому була? Є!

— Де ж вона? — дратуючи його своїми хтивими губами, присікалася Люда. — Де ти її ховаєш від нас?

— Сьогодні була тут, — сказав Шульга спокійно.

— Сьогодні? Де? Коли? Регіно, ти чула? Спитай ще ти його!

— Може, це не зовсім делікатно, Людо?

— Делікатно–чортикатно! Ти бачиш, він дурить нас, а ми будемо делікатничати!

— Це не те, що ти думаєш, Людо, — втрутився обережно Шульга.

— Не те? А що ж саме? Я знаю, що мужикові треба бабу, і таку, щоб у ній було що взяти в руки. Чи, може, ти нам станеш розповідати баєчки про ідеальне кохання? Ти ж, як і мій полковничок, рятувався на

1 ... 36 37 38 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юлія, або Запрошення до самовбивства», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юлія, або Запрошення до самовбивства"