read-books.club » Сучасна проза » Юлія, або Запрошення до самовбивства 📚 - Українською

Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

252
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Юлія, або Запрошення до самовбивства" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 109
Перейти на сторінку:
поєднував їх своїм поглядом і всюди бачив «додж». «Додж» плив у просторі, не віддалявся і не наближався, ніби завис у повітрі, і Шульга виразно бачив тих трьох під брезентовим прихистком, у цьому джипі теж був брезентовий дашок, він лопотів і гудів над головами, морозяне повітря завихрювалося під дашком і різало холодом, як ножами, але в «доджі», мабуть, було затишніше, тим трьом було просто тепло, бо міліцейські офіцери не щулилися в своїх шинельках, а жінка не застібала кожуха, і він розхристався на її повних грудях, все в ній було нарозхрист, найперше ж сміх, такий прекрасний і безмежно–щирий, що передався він і її сусідам, і сміялася вже не сама жінка (Юлія, його Юлія!), а всі троє, офіцери сміялися ще розгонистіше, ніж жінка, і вже ті офіцери були не міліцейські, а він, Шульга, і Андруша Супрун, і Андруша сміявся розкотистіше за всіх, а тоді зненацька протемнів лицем, і на його місці опинився ташкентський капіташа, старий армійський кінь, дублена потилиця, веселий нахаба, якого за мить уже замінив нахаба, скалічений вищою освітою, капітан Сухоруков, з пшеничними вусами, а може, то тільки товстий сніп пшеничної соломи, і болісний спогад курортного Тепліце в Рудних горах, і листи поета Тютчева до його шуряка барона Пфеффеля: «Мой дорогой друг, позвольте мне разделить с Вами некоторые из тех чувств, которые Вы должны испытывать в настоящую минуту и которые встречают, вероятно, мало сочувствия в такой среде, в которой Вы живете…»

А Андруша грав на акордеоні й співав: «Мой нежный друг, часто слезы роняя, я с тоской вспоминаю…»

Шульга випросив у проректора університету дозвіл по працювати в університетській науковій бібліотеці, знайшов там історію Геродота в дореволюційнім перекладі Міщенка і прочитав усе, що Геродот писав про скіфів, бо Юлія народилася в колишній столиці скіфів, а тоді знайшов збірник «Старинное житье» і в ньому листи Федора Івановича Тютчева часів франко–прусської війни 1870 року, і читав про ту далеку війну, ніби про ту, яку пережив сам, і ніби про останню смерть у тій війні, смерть невинної німецької жінки, і про неправду, підступність, підлоти: «Конечно, в это последнее время наблюдались все признаки, сопровождающие роковые катастрофы: дух, ставший плотью, ложь, выдающая себя за истину, и мерзость запустения на месте святе…». Останнє слово надруковане було з літерою «ять»… Власне, яке це мало значення!

Стрибливий джип котився вже міською вулицею, обставленою сірими будинками, які обмежували краєвид, нищили простір, для «доджа» з розсміяною Юлією тут не лишалося місця, і він непомітно відплив у безвість, щез, пропав, може, й навіки.

— Пом’янути ж Андрушу треба, — сказала Люда. — Шульга, куди поїдемо? В мене тут деякий припас є. Мій полковник постарався. Ну, до полковника ж не поїдемо, нащо він вам? Може, до вас, Регіно Іполитівно? Андруша ж у вас бував, знає вашу оселю?

— Трудно сказати, — неголосно промовила красива лаборантка.

Андруша рвався до неї всі роки. «Ех, Шульга, коли б ти тільки знав! — висповідувався він своєму товаришеві після добрячої чарки. — Ти ж бачиш, скільки довкола мене дівчат? Бери, яку хоч! А я все про Регіну та про Регіну. Один раз би поцілувати — і хоч умерти! Один раз, а тоді — все! Ти мене розумієш, Шульга?..» Шульга розумів його, ох, як же добре розумів! А ця загадкова лаборантка? Так і не підпустила до себе Андруші, а на похорон прийшла і плакала разом з усіма дівчатами. Нещирі сльози?

— їдьмо до мене, в гуртожиток, — сказав Шульга. — Там, правда, в нашій кімнаті непитущий аспірант Вася Хоменко, ну, та ми його куди–небудь пошлемо.

— Пошлемо його подалі! — підхопила Люда.

— Ну, та він же ще десь добирається з кладовища, а ми будемо перші.

— Перші, перші, перші!..

Стіл жінки спорудили хоч і для генеральських поминок. А тоді з’явився Павло Бур’янський і додав черкаської самогонки і домашньої шинки, а непитущий Вася Хоменко додав до «загального казана» кілька пляшок горілки і фантастичного рибця з Маріуполя, перейменованого, щоправда, на «город Жданов», але всім нормальним людям і далі відомого таки як Маріуполь — нагадування про щось грецьке, давнє й стародавнє, про золотий ланцюг часів, у якому Україна уявлялася якоюсь особливою променистою ланкою, ніби неповторне сяяння її прекрасних жінок. І найперше — сяяння очей Юлії, тієї жінки, до якої Шульга був навіки прикований, мов важка кам’яна куля на залізному ланцюгу до ноги–каторжника, але його каторга була добровільна і від того солодка, бо нічого немає вищого за добровільність… Шульга пив і не міг напитися, щоб сп’яніти і бодай на мить забути про все. В їхній довгій вузькій кімнаті товпилося безліч людей, студенти, студентки, їхні факультетські викладачі, які прийшли пом’янути Андрушу Супруна, непитущий Вася Хоменко напився і плакав п’яними слізьми, згадуючи Андрушу, Люда кричала, що хоче згвалтувати Шульгу ось тут, перед усіма, а Шульга спокійно відгортав її важкою своєю рукою і звертався за «ідеологічною підтримкою» до смертельно стриманої Регіни Іполитівни: «Правда ж, Регіно Іполитівно, що про це трудно сказати? Адже я коли й не взірцевий студент, на якому вічно висять заборгованості по ваших лабораторних роботах, то як мужчина я, може, найцнотливіший з усіх громадян Української республіки?». Здається, слово «регіна» означало «володарка, цариця», і в чорних трикутних очах цієї загадкової жінки справді вичитувалося щось ніби царське, неземне, майже небесне, і це нагадувало йому тих неймовірних і нереальних жінок, що колись приїздили на передову до залізних танкістів з концертами, були там і чоловіки, дотепні, самовпевнені, досить нахабні, але Шульга пам’ятав тільки жінок, їхнє сяяння, їхню летючість, пурхання, мало не ангельськість… А тоді ангели відлітали в розпорядження політуправління фронту, а вони лишалися на передовій, під залізним вогнем фашистів, в бруді, холоднечі, занедбаності, ніхто не дбав про них, чи вони чисті, теплі, сухі, чи гниють, як торішнє листя в лісах, однаково ж вони були вже давно мертві для високих штабних реляцій, а коли й зоставалися живими, то мали слугувати тільки підручними засобами для просування переможних армій, тільки підґрунтям і угноєнням для генеральських перемог і тріумфів. Скільки генералів загинуло за чотири роки цієї страшної війни? А маршалів? А звичайних солдатів? Він пив, щоб Андруші земля була пухом, а сам кипів і клекотав, темнощі в душі і високі патріотичні почуття, ненависть не знати й до кого і відчай від думки про безплідність цієї ненависті, жахливо глибокі сховища в твоєму власному

1 ... 35 36 37 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юлія, або Запрошення до самовбивства», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юлія, або Запрошення до самовбивства"