Читати книгу - "Забуте вбивство"

— Я не знаю. Він помер, коли я була малою дитиною.

— А, пробачте, я зовсім про це забув. Ні, я пригадую, він завжди був спокійний і приємний. Він кохав Гелену, пишався нею — нічого поганого я про нього сказати не можу. Це я ревнував його до Гелени.

— Вам здавалося, вони більш-менш щасливі разом?

— Так, вони були щасливі. Я був радий — але разом із тим мені було боляче, ви повинні розуміти… Ні, Гелена ніколи не говорила зі мною про нього. Я вже казав вам, що ми майже ніколи не бували наодинці. І довірчих розмов між нами не було. Але тепер, коли ви про це запитали, я пригадую, що Гелена якось здалася мені стурбованою…

— Стурбованою?

— Так. Я подумав, можливо, її стурбувала поведінка моєї дружини, але то було щось більше.

Він знову гостро поглянув на Ґвенду.

— Може, вона боялася свого чоловіка? Може, він ревнував її до інших чоловіків?

— Ви ж самі думаєте, що ні.

— Ревнощі — дивне почуття. Воно може іноді ховатися так глибоко, що ти навіть не здогадуєшся про його існування. — Він затремтів якимсь дивним коротким тремтінням. — Але воно може бути страшним — дуже страшним.

— Я ще про одне хотіла б вас запитати, — сказала Ґвенда.

Почувся гуркіт машини, що наближалася до будинку.

Майор Ерскін сказав:

— Моя дружина вже повертається з крамниць.

В одну мить він перетворився на зовсім іншу особу. Голос став стриманим і формальним, обличчя — безвиразним. Легке тремтіння показувало, що він нервується.

Місіс Ерскін з'явилася з-за рогу будинку.

Чоловік пішов їй назустріч.

— Місіс Рід загубила свою обручку вчора в саду, — сказав він.

— Справді? — гостро запитала місіс Ерскін.

— Доброго ранку, — сказала Ґвенда. — На своє щастя, я її знайшла.

— Вам дуже пощастило.

— О, так. Мені було б дуже прикре загубити її. Ну, мені пора.

Місіс Ерскін промовчала. Майор Ерскін сказав:

— Я вас проведу до машини.

Він пішов за Ґвендою по терасі. Зненацька пролунав гострий голос його дружини:

— Ричарде! Попроси в місіс Рід пробачення, але тебе терміново кличуть до телефона…

Ґвенда поквапно промовила:

— О, все гаразд. Будь ласка, не турбуйтеся.

Вона швидко пребігла по терасі й завернула за ріг будинку до під'їзної алеї. Але тут вона зупинилася. Місіс Ерскін поставила свою машину так, що Ґвенда засумнівалася, чи зможе обминути її своєю машиною й виїхати на під'їзну алею. Вона завагалася, а тоді повільно повернулася до тераси.

Уже підійшовши до засклених дверей, вона раптом стала як укопана. Голос місіс Ерскін, глибокий і лунким, виразно пролунав у її вухах:

— Мені байдуже, що ти говориш. Ти домовився з нею про це — домовився вчора. Ти домовивсь, щоб ця дівчина приїхала сюди, коли я буду в Дейті. Ти завжди однаковий, будь-яка гарна дівчина — і ти готовий. Я більше цього не витримаю, кажу я тобі, більше не витримаю.

Голос Ерскіна пролунав спокійно, але в ньому були нотки розпачу.

— Іноді, Дженет, мені здається, що ти збожеволіла.

— Збожеволіла не я! Це ти збожеволів! Ти не можеш дати жінкам спокій.

— Ти знаєш, що це неправда, Дженет.

— Це правда! Навіть тоді, давно, — у тому містечку, з якого приїхала ця дівчина, у Дилмауті. Невже ти посмієш мені сказати, що ти не крутив любов із тією рудою дружиною Гелідея?

— Невже ти ніколи не можеш нічого забути? Тобі треба постійно накручувати себе? Ти врешті доведеш себе до нестями й тоді…

— Це ти винен, ти! Ти розбив моє серце! Я цього не витримаю, не витримаю! Ти домовляєшся про любовні побачення! Ти смієшся з мене за моєю спиною! Ти мене не любиш — ти ніколи мене не любив! Я накладу на себе руки! Я стрибну зі скелі — ліпше я давно померла б!

— Дженет! Дженет! Ради Бога…

Глибокий голос зламався. Місіс Ерскін гучно заридала.

Ступаючи навшпиньки, Ґвенда відійшла назад і повернулася на під'їзну алею. Вона на мить завагалася, потім подзвонила у двері.

— Хтось може відігнати вбік цю машину? — запитала вона. — Боюся, я не зможу виїхати звідси.

Служник повернувся в дім. Незабаром якийсь чоловік прийшов із заднього двору. Він підняв кашкета, вітаючи Ґвенду, потім сів з «остін» і відігнав машину у двір. Ґвенда сіла у свій автомобіль і поїхала до готелю, де на неї вже чекав Джайлз.

— Ти довго там була, — сказав він їй. — Щось довідалася?

— Так. Я тепер знаю про нього все. Це дуже патетична історія. Він був шалено закоханий у Гелену.

І вона розповіла йому про всі події цього ранку.

— Я справді думаю, — закінчила вона свою розповідь, — що місіс Ерскін трохи схибнулася з розуму. Вона кричала, як божевільна. Тепер я розумію, що він мав на увазі, коли говорив про ревнощі. Це почуття справді може бути жахливим. Але принаймні тепер ми знаємо, що Ерскін не був тим чоловіком, із яким утекла Гелена, і що він нічого не знає про її смерть. Вона була жива в той вечір, коли він покинув її.

— Атож, — сказав Джайлз. — Принаймні, так він каже.

Ґвенда подивилася на нього обуреним поглядом.

— Так він каже, — твердо повторив Джайлз.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Берізка

Міс Марпл нахилилася з тераси за заскленими дверима й вирвала кілька пагінців підступної берізки. То була лише дрібна перемога, бо під терасою берізка й далі панувала, як і завжди. Але принаймні тепер дельфініям стало трохи легше дихати.

Місіс Кокер з'явилася у вікні вітальні.

— Пробачте мені, мем, але там приїхав доктор Кеннеді. Він запитав, доки будуть відсутні містер і місіс Рід, а я сказала йому, що сама точно не знаю, але, можливо, знаєте ви. Запросити його увійти?

— О, звичайно, запросіть, місіс Кокер.

Місіс Кокер незабаром з'явилася вже в товаристві доктора Кеннеді.

Якимсь не досить упевненим голосом міс Марпл відрекомендувалася:

— …і я домовилася з любою Ґвендою, що приїду й трохи повириваю тут бур'яни, поки її не буде. Ви, певно, знаєте, що моїм молодим друзям тут накинули такого собі садівника Фостера, який приходить сюди двічі на тиждень, випиває багато філіжанок чаю, ще більше розмовляє, але працює — як я тепер переконалася — зовсім мало.

— Так, — досить неуважно кинув доктор Кеннеді. — Так. Усі вони однакові, усі однакові.

Міс Марпл подивилася на нього оцінливим поглядом. Він здався їй старшим, аніж той чоловік, якого вона уявляла собі з розповідей подружжя Рід. Він передчасно постарів, подумала вона. Також здавався стривоженим і нещасливим. Він стояв там, обмацуючи пальцями довгу лінію своєї випнутої вперед щелепи.

— Вони кудись