Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

— Йо?

— Йо, — передражнює його Джейні, трохи при цьому морщачи носа. — А ви часом не пам’ятаєте її сиділку, місіс Ґрін? Алтею Ґрін?

Ходжес ловить себе на тому, що лізе до кишені, щоб уточнити в заведеному для цієї справи записнику, якого там більше немає. Але після кількасекундного розмислу він пригадує сиділку й без нього. Висока статечна жінка в білому, яка, здавалося, не ходить, а пливе. З масою кучерявого сивіючого волосся, через яке вона скидалася на Ельзу Ланчестер з «Нареченої Франкенштайна»[153]. Вони з Пітом у неї ще питалися, чи помітила вона припаркований біля бровки «мерседес» місіс Трелоні, коли йшла звідси ввечері того четверга. Вона відповіла, що цілком певна, що той там стояв, що для дуету Ходжеса й Гантлі означало, що вона в цьому зовсім не впевнена.

— Йо, я її пам’ятаю.

— Вона оголосила, що йде у відставку майже відразу по тому, як я приїхала сюди з Лос-Анджелеса. Сказала, що у шістдесят чотири вже не впевнена в тому, що здатна компетентно поратися біля пацієнтки, яка страждає на такий серйозний розлад, і трималася свого рішення навіть після того, як я запропонувала найняти їй на допомогу ще одну сиділку — двох, якщо вона побажає. Гадаю, її вжахнув той публічний резонанс, який викликала Бійня при Міському Центрі, але якби там було тільки це, вона, можливо, залишилась би.

— Самогубство вашої сестри стало останньою соломинкою?

— Я майже цілком впевнена, що саме так і було. Я не можу сказати, ніби Алтея з Оллі були задушевними подружками чи щось на кшталт того, але вони були в добрій злагоді й доглядали маму, як зіницю ока. Тепер для неї найкраще місце «Сонячні», і мама там відчуває полегшення. Принаймні в найкращі її дні. Я також. Перш за все, вони там краще тамують її біль.

— Якби я поїхав туди з нею побалакати…

— Вона могла б пригадати трішки чогось або й зовсім нічого. — Джейн відвертається від озера і дивиться на нього прямо. — Ви беретеся за цю роботу? Я продивилася ставки приватних детективів у мережі й готова віддячити значно краще. П’ять тисяч доларів за тиждень, плюс витрати. Мінімум вісім тижнів.

«Сорок тисяч за вісім тижнів роботи», — чудується Ходжес. Може, він і зміг би стати Філіпом Марло, врешті-решт. Він уявляє себе в зачуханому двокімнатному офісі, до якого веде коридор дешевої офісної будівлі. Найняв собі запаморочливу секретарку з ім’ям на кшталт Лола або Велма. Звісно, брутально красномовну блондинку. У дощові дні ходив би в плащі й коричневій федорі[154], насунувши капелюх на одну брову.

Анекдот. І не це його приваблює. Привабливість полягає в тому, щоб сидіти у «Лей-Зі-Бої», дивлячись на пані суддю й напихаючись перекусками. Йому також подобається перебувати у звичному строї. Але понад те. Він пішов з Департаменту поліції, полишивши не зав’язані ниточки. Піт ідентифікував озброєного грабіжника ломбардів і ще схоже на те, що невдовзі він разом з Ізабель Джейнз може заарештувати Доналда Дейвіса, цього тупака, що вбив власну дружину, а потім вийшов на телебачення, сяючи своєю славною усмішкою. Хай щастить Піту й Іззі, проте ні Дейвіс, ані любитель вламуватися з дробовиком до ломбардів не є найбільшим виграшем у цьому казино.

«Авжеж, — думає він, — краще б цей Містер Мерседес мене не чіпав. І місіс Т. також. Краще б він і її також не чіпав».

— Білле? — Джейні клацає пальцями, ніби артист-гіпнотизер, що виводить з трансу свого пацієнта. — Біллі, ви тут?

Він повертається увагою до неї, жінки на половині її четвертого десятка, яка не боїться сидіти в яскравому сонячному світлі.

— Якщо я відповім «так», вам треба буде найняти мене як вашого консультанта з безпеки.

У неї зачудований вигляд.

— Це як ті люди, що працюють у «Невсипущій охоронній службі» там, у Підгірках?

— Ні, не як вони. По-перше, вони ліцензовані. А я ні. — «Я ніколи не мав у цьому потреби», — думає він. — Я буду просто приватним охоронцем, типу як оті парубки, що працюють у центрових нічних клубах. Боюся, з витрат на це ви нічого не зможете списати у вашій декларації про прибутки.

Зачудування переростає у посмішку і знову, як перед тим, у неї морщиться ніс. Доволі захопливе видовище, на думку Ходжеса.

— Не переймайтесь, на той випадок, якщо ви не знаєте, я буквально купаюся в грошві.

— Чого я намагаюся досягнути, Джейні, так це повної відвертості. У мене нема ліцензії приватного детектива, що не завадить мені ставити запитання, але як я зможу діяти без поліцейського значка або посвідчення приватного дознавача, залишається ще побачити. Це як попросити сліпого прогулятися містом без його собаки-поводиря.

— Напевне ж існує зв’язок між старими приятелями по Деператменту поліції?

— Існує, але якби я намагався ним скористатися, я поставив би в негарну позицію і старих приятелів, і самого себе.

Те, що він уже встиг це зробити, покачавши з Піта інформацію, не та новина, якою він буде з нею ділитися по такому короткому знайомству.

Він піднімає лист, який йому показала Джейні.

— По-перше, якщо я погоджуся залишити це між нами двома, я винен у приховуванні речового доказу. — Те, що він уже приховує ідентичний лист, також інформація, якої їй не варто знати. — Принаймні в технічному сенсі. А приховування — це злочинна дія.

На ній відбивається замішання:

— О Боже мій, я ніколи про це не думала.

— З іншого боку, я сумніваюся, щоб у цьому малося щось поживне для криміналістів. Будь-який лист, що упав до поштової скриньки хоч на Марлборо-стрит, хоч на Лоубраяр-авеню, є чи не найбільш анонімною у світі річчю. Були колись часи — я добре їх пам’ятаю, — коли можна було порівняти літери в листі зі шрифтом машинки, на якій його було надруковано. Тобто, якщо ти спромігся знайти саму машинку. То була річ надійна, як відбитки пальців.

— Але цей лист не друкований.

— Атож. Лазерний принтер. Що означає — ніяких слабких відбитків «А» або кривуватих літер «Т». Отже, не так багато я й приховуватиму.

Звичайно, приховування залишається приховуванням.

— Я готовий взятися за цю роботу, Джейні, але п’ять тисяч на тиждень — це сміховинно. Я прийму