Читати книгу - "Світло в серпні"

— Так, — ствердив Мак-Ічерн. — Я дав. Щоб навчити тебе відповідальності за володіння майном, власністю. Відповідальності власника за те, чим він володіє з Божого допусту. Щоб навчити тебе завбачливості й уміння примножувати свої блага. Погукай її.

Вони постояли ще якусь хвилину лице в лице. Може, й дивились один одному у вічі. Джо повернувся й пішов уздовж болота. Мак-Ічерн рушив за ним.

— Чому не гукаєш? — спитав він. Джо не відповів. Здавалося, він взагалі не дивиться на струмок і болото. А дивився він на єдиний вогник — ознаку дому, озирався, ніби хотів прикинути віддаль до нього. Йшли вони неспішно й невдовзі опинилися біля огорожі, що позначала край пасовища. Уже зовсім споночіло. Біля огорожі Джо повернув і спинився. Тепер вони дивились один на одного. Знову стояли віч-на-віч. І Мак-Ічерн озвався:

— Що ти зробив з телицею?

— Продав, — відказав Джо.

— Он як. Продав. А можна спитати, скільки ти за неї взяв?

Тепер вони не бачили облич один одного. Були всього лиш тінями, однаковими на зріст, тільки що Мак-Ічернова ширша. Понад білою плямою сорочки його голова нагадувала одне з мармурових ядер на монументах Громадянської війни.

— Це моя телиця, — сказав Джо. — Якщо це не так, то навіщо ви сказали, що моя? Навіщо дали мені її?

— Твоя правда. Це твоя власність. Наразі я сварю не за те, що ти її продав. Але за умови, коли взяв добрі гроші. Навіть якщо тебе обдурили, а з вісімнадцятилітніми хлопчиськами найчастіше саме так і буває, я не сваритиму за це. Хоча треба було запитати поради в старшого, як ото в людей повелося. І ти ще мусиш вчитися, як і я колись учився. Я тебе питаю ось що: звідки ти взяв гроші на костюм? — Джо промовчав. Вони стояли один проти одного. — Може, ти дав їх на зберігання названій матері?

— Так, — відповів Джо. Мовили це його вуста, сказали неправду. Він і не гадав відповідати. Чув, як вихоплюється це слово, вражений, здивований. Але було вже пізно. — Я дав їй гроші на зберігання.

— Ага, — сказав Мак-Ічерн і зітхнув — мало не з насолодою. То був звук задоволення від перемоги. — І ти, звісно ж, скажеш, що це названа мати купила тобі костюм, який я знайшов на сіннику. Ти допустився кожного з гріхів, на які тільки здатен: лінивства, невдячності, нешанобливості й богохульства. А тепер я впіймав тебе ще на двох — брехні й розпусті. Для чого ж іще здався тобі той новий костюм, як не для розпусти?

Ось так він визнав, що усиновлений дванадцять років тому хлопчик став чоловіком. Стоячи майже впритул, Мак-Ічерн ударив Джо кулаком.

Джо стерпів перші два удари — може, за звичкою, а може, з несподіванки. Стерпів, відчувши, як твердий чоловічий кулак двічі врізався йому в обличчя. А тоді відскочив і зігнувся, злизуючи кров і задихаючись. Вони стояли один проти одного.

— Більше ви мене вже не вдарите, — сказав він.

Потім, лежачи в ліжку на горищі, холодний і задубілий, Джо почув голоси, що долинали сходами з нижньої кімнати.

— Це я купила! — запевняла місіс Мак-Ічерн. — Я! На зароблені за масло гроші. Ти сказав, що я можу… можу їх витратити… Саймоне! Саймоне!

— Ти ще невміліша брехуха, ніж він, — сказав чоловік. Його розмірений, суворий, визбутий тепла голос долітав крутими сходами до ліжка на горищі. Джо не слухав. — Стань на коліна. На коліна. НА КОЛІНА, ЖІНКО. У Бога проси милості й прощення, а не в мене.

Вона завжди старалася бути ласкавою до нього, ще з цього першого грудневого вечора дванадцять років тому. Коли коляска під’їхала до дому, вона стояла на ґанку — терпляча, затуркана істота без статевих ознак, крім хіба що доладного посивілого вузлика волосся на потилиці та ще спідниці. Здавалося, безжальний фанатичний чоловік — замість того, щоб помалу вбивати й морально розкладати, перетворювати жінку на щось таке поза його намірами і її розумінням, вперто розплющував її, як ковкий піддатливий метал, все тоншу й непомітнішу, — аж до безплотності німих сподівань і підманутих бажань, тепер тьмяних і сірих, як попіл.

Коли коляска спинилася, жінка ступила до них так, ніби наперед у думках повправлялася в тому, як зняти хлопчика із сидіння й занести в оселю. Відколи він зіп’явся на ноги, його ні разу не брала на руки жінка. Увихнувшись, рушив до будинку на своїх двох, почимчикував, маленький і незграбний у попоні. Вона йшла слідом, схилившись над ним. Посадила хлопчика. Метушилася біля нього з вимушеною жвавістю, спантеличена й стривожена, немов чекаючи, що все почнеться заново й можна буде йому та їй поводитися так, як гадалося. Ставши навколішки, старалася роззути хлопчика, аж поки він здогадався, чого вона хоче. Відвівши її руки, сам роззувся, але не поставив черевиків на підлогу. Тримав їх у руках. Жінка стягла з нього панчохи й принесла таз із гарячою водою. Так скоро принесла, що кожен, крім дитини, здогадався б: вона тримала це напоготові й чекала, мабуть, увесь день. І тут він уперше заговорив. «Я вчора вже помився», — сказав.

Вона не відповіла. Стояла на колінах перед хлопчиком, а він розглядав її маківку й руки, що трохи незграбно заходилися коло його ніг. Тепер він не пробував допомогти їй. Не розумів, до чого вона взялася, навіть тоді, коли грів закляклі ноги в теплій воді. Не вірив, що це вже й усе, бо надто вже приємно було. Чекав, коли почнеться решта — неприємна частина, хай хоч яка вона буде. Такого з ним теж ніколи не траплялося.

Потім жінка вклала його спати. Ось уже два роки, як він одягався й роздягався самотужки. Ніхто за ним не наглядав, ніхто не допомагав, хіба що вряди-годи Аліса. Перевтомившись, не міг одразу заснути, а тепер, збентежений і знервований, чекав, коли ж піде собі ця жінка й нарешті дасть заснути. Та вона не йшла. Натомість підсунула стільця до ліжка й сіла. У кімнаті не палилося, стояв холод. Жінка мала на собі шаль, закутавшись у неї, пускала з рота пару, ніби курила. Ось тепер хлопчик очуняв із сонливості. Чекав, коли почнеться прикра частина — хай там яка, хай там за яку його провину призначена. Він не знав, що це вже й усе. Такого з ним теж ніколи не траплялося.

Тої ночі все й почалося. Він вважав, що так триватиме все життя. У свої сімнадцять років, оглянувшись, Джо міг побачити