Читати книгу - "Світло в серпні"

й вийшов надвір. Стояв біля дверей, обтріпувався — теж відрухово, а ті, тихо згуртувавшись неподалік, стежили за ним. Він на них не дивився. Пішов геть, його комбінезон зливався з присмерком. Пізня година. Вечірня заграва була густа й важка, як квітка жасмину. Джо ні разу не озирнувся. Ішов, розчинявся в пітьмі, як привид. Четверо, збившись докупи, мовчки стежили за ним, їхні обличчя в сутінку виглядали блідими й малими. Зненацька один із них гучно озвався: «Ге-е-й!» Джо не оглянувся. Інший голос прозвучав тихо, виразно: «Зустрінемося завтра в церкві, Джо». Той не відповів. Ішов далі. Раз у раз упівсвідома обтрушував комбінезон.

Коли забовванів будинок, уже згасла вечірня зоря. На пасовищі за стодолою протікав струмок. Вербовий гайок, невидимий у темряві, шумів і пахнув. Джо наблизився, й мелодійний гомін молодих жаб враз урвався, неначе безліч струн водночас перетяли ножицями. Він опустився на коліна. Стемніло так, що не було видно обрисів його голови. Сполоснувши обличчя, набрякле садно під оком, подався через пасовище до освітленого кухонного вікна. Cлідкувало за ним, вичікувально й погрозливо, як око.

Перед огорожею садиби він спинився й глянув на світло у вікні. Трохи постояв, спершись на огорожу. У траві бадьоро сюрчали цвіркуни. На тлі сірої від роси землі й темної смуги дерев плавали й згасали блудні непевні світляки. На дереві біля будинку співав пересмішник. Далі, в лісі за струмком, свистіли дві дрімлюги. А ще далі, ніби за останнім обрієм літа, завивав пес. Хлопець перебрався через огорожу й помітив, що у дверях стайні, де на нього чекали дві недоєні корови, хтось непорушно сидить.

Він не здивувався, впізнавши Мак-Ічерна, немовби цей випадок був цілком передбачуваний, виправданий і неминучий. Мабуть, подумалося тоді, що він сам і цей чоловік завжди можуть покладатися один на одного; це тільки жінка непередбачувана. Либонь, не бачив нічого неподобного в тому, що його, хоч і втримався від гріха, якого Мак-Ічерн вважає найтяжчим із усіх можливих, все одно покарають достоту так само, як і тоді, коли б згрішив. Мак-Ічерн не встав. І далі сидів, безпристрасний, наче скеля; його сорочка плямою біліла проти чорного зіву дверей.

— Я подоїв і заклав паші, — проказав він. Неквапно звівся. Хлопець знав, що в руках уже напоготові пасок. Здіймався й падав неспішно, на рахунок, з глухуватими розміреними вилясками. Хлопчикове тіло було немов із дерева чи каменю, немов стовп чи башта, у якій свідома частина його єства розмірковувала, як пустельник, споглядально й відсторонено, в екстазі саморозпинання.

Наближаючись до кухні, вони йшли пліч-о-пліч. Коли на них упав сніп світла, чоловік пристав, повернувся й нахилився, приглядаючись.

— Ти бився, — сказав він. — За що?

Приймак не відповів. На обличчі був спокій і зосередженість. По хвилині обізвався рівним, холодним голосом.

— Ні за що.

Вони стояли.

— То ти не хочеш чи не можеш сказати?

Хлопець промовчав. Не потупив погляду. Ні на що не дивився.

— Якщо сам не знаєш, то ти дурень. А якщо не хочеш сказати, то ти лайдак. Ти був у жінки?

— Ні, — відповів приймак. Мак-Ічерн глянув на нього. Коли заговорив, тон голосу був задумливий.

— Ти ніколи мені не брехав. Наскільки знаю. — Він дивився на хлопця, на його нерухомий профіль. — З ким ти бився?

— Там було більше одного.

— Ого! Сподіваюся, ти розквасив їм пики?

— Не знаю. Мабуть, так.

— Ага, — сказав чоловік. — Іди помийся. Вечеря готова.

Тої ночі Джо лягав спати, твердо постановивши втекти звідси. Почувався орлом — сильнодухим, самодостатнім, могутнім, нещадним, дужим. Все одно минулося бажання, хоч він ще тоді й не знав, що йому, як і орлу, кліткою є його власне тіло й увесь світ.

Мак-Ічерн зогледівся, що нема телиці, тільки по двох днях, коли знайшов новий костюм, схований у стайні. Оглянувши його, побачив, що не ношений. Це сталося перед обідом. Мак-Ічерн нічого не сказав. Аж увечері прийшов до стайні, де Джо доїв корову. Той хоча й сидів на низькому ослінчику, спершись головою на клуб, та було видно, що зростом не поступається дорослому чоловікові. Але названий батько цього не бачив. Якщо взагалі щось бачив, то хіба що малюка, п’ятилітнього сироту, який грудневого ранку дванадцять років тому сидів у колясці, тихий, насторожений, відчужений і покірний, як тварина.

— Я не бачу твоєї телиці, — сказав Мак-Ічерн. Джо промовчав. Схилився над дійницею, над шумливим молоком. Ззаду, понад ним стояв чоловік і дивився згори.

— Кажу, що твоя телиця не повернулася.

— Знаю, — відповів Джо. — Вона, мабуть, десь біля струмка. Сам допильную за телицею, адже ж вона моя.

— Ага, — сказав Мак-Ічерн. Він не підвищив голосу. — П’ятдесятидоларовій телиці проти ночі не місце коло струмка.

— Якщо й станеться який збиток, то тільки мені. Телиця була моя.

— Що? — спитав Мак-Ічерн. — Ти сказав «була»?

Джо не підвів очей. З-під його пальців шиплячі цівки молока рівномірно били в дійницю. Він чув, що ззаду ходить Мак-Ічерн, але не оглядався, поки не видоїв до останньої краплини. Аж тоді обернувся. Мак-Ічерн сидів на дерев’яній колодці біля дверей.

— Ти б ліпше спершу молоко до хати заніс, — сказав він.

Джо стояв, у його руці погойдувалося відро. Відповів уперто, але спокійно:

— Вранці знайду її.

— Занеси до хати молоко. Почекаю тебе тут.

Джо постояв ще трохи й рушив. Вийшов із стайні й попростував до кухні. Коли ставив дійницю на стіл, з’явилася місіс Мак-Ічерн.

— Вечеря готова, — озвалася вона. — Чи прийшов уже містер Мак-Ічерн?

Джо відвернувся до дверей.

— Скоро прийде, — відповів він. Відчував, що жінка дивиться на нього.

— Ти якраз встигнеш умитися, — несміло, стурбовано мовила вона.

— Ми скоро прийдемо.

Він рушив до стайні. Підійшовши до дверей, місіс Мак-Ічерн дивилася йому вслід. Ще не споночіло, й вона побачила, що біля дверей стайні стоїть її чоловік. Не покликала його. Просто стояла й дивилася, як зійшлися ці двоє. Не могла розчути, про що вони розмовляють.

— Кажеш, вона біля струмка? — запитав Мак-Ічерн.

— Я сказав, що може там бути. Пасовисько величеньке.

— Ага, — проказав Мак-Ічерн. Обидва говорили спокійно. — То як гадаєш, де вона?

— Не знаю. Я не корова. Навіть не здогадуюся, де вона може бути.

Чоловік рушив.

— Подивимось, — сказав він.

Джо вийшов на пасовище слідом за ним. До струмка було йти чверть милі. Проти темної смуги дерев, де він протікав, блимали й згасали світляки. Ось і дійшли до цих дерев. Стовбури заглушені болотяними хащами, важкопрохідними навіть за дня.

— Гукни-но її, — наказав Мак-Ічерн. Джо промовчав. Не рухався. Вони стояли віч-на-віч.

— Це моя телиця, — сказав приймак. — Ви дали