Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Він походив по кімнаті, роздивляючись розвішані на стінах транспортні накладні, зупинився біля календаря з амбітно повернутою у бік глядача «Кометою Таґґарт». Франциско поводився, як удома, ніби це місце належало їм обом, як було завжди, хоч де б вони разом опинялися. Але йому, схоже, не надто хотілося розмовляти: запитавши щось несуттєве про її роботу, замовк.

Надворі світлішало, рух на колії пожвавішав, тишу почали порушувати телефонні дзвінки. Даґні взялась до роботи. Він сидів у кутку, перекинувши ногу через бильце крісла, і чекав.

Даґні працювала швидко, насолоджуючись точністю власних рухів; голова була напрочуд ясна. Сконцентрувалася на різких дзвінках, на цифрах телефонних номерів, номерах вагонів та замовлень. Більше нічого навколо себе не помічала.

А коли випадково скинула додолу аркуш паперу і нахилилася по нього, то раптом побачила себе, ніби збоку: свої рухи, сіру полотняну спідницю, підкочений рукав сірої блузи, оголену руку, яка потягнулася по папірець. Серце завмерло, немов зойкнуло від якогось передчуття. Вона підняла папірець і повернулася до роботи.

Надворі було світло, майже як вдень. Повз станцію, не зупиняючись, проїхав поїзд. У прозорому вранішньому повітрі довга вервечка вагонних дахів переплавилася на срібну струну, а потяг неначе летів у повітрі, ледь дотикаючись до рейок. Будівля затремтіла, задзвеніло скло; вона усміхнено провела поїзд поглядом. Франциско теж усміхався, не відриваючи від неї погляду.

Прийшов денний оператор, Даґні передала йому зміну, і вони з Франциско вдихнули нарешті ранкового повітря, яке аж сяяло, хоча сонце ще не зійшло. Вона не відчувала втоми: здавалося, наче щойно прокинулася.

Попрямувала до своєї машини, але Франциско сказав:

— Пройдімося пішки. Потім повернемося по твою автівку.

— Добре.

Пропозиція її не здивувала, як не злякала нагода пройтися вісім кілометрів. Це здавалося цілком природно і відповідало тому особливому моменту, — чіткому, але від усього відрізаному; близькому, але відокремленому, наче яскравий острівець серед туману, що нагадує про вищу, незаперечну реальність сп’яніння.

Вони зійшли з траси і звернули на стару в’юнку стежину, що бігла між дерев через кілометри незайманого лісу. Тут не було помітно жодних ознак цивілізації. Старі, порослі травою колії ще дужче віддаляли людську присутність, доточуючи кілометри роками. Серпанкова сутінь іще нависала над землею, але в прогалинах між стовбурами дерев зелено і непорушно ясніло листя, немов освітлюючи ліс. Вони йшли і йшли, дві рухомі постаті в завмерлому світі. Даґні раптом зауважила, що за весь цей час вони не промовили й слова.

Вийшли на галявину. Це була невеличка ущелина між двох прямовисних скель. Її перетинав струмок, над яким щільним напиналом схилилися гілки дерев.

Плескіт води лише увиразнював тишу. Далекий просвіток ясного неба робив цю місцину ще затишнішою. Високо вгорі, на маківці пагорба, перше сонячне проміння запалахкотіло в кроні самотнього дерева.

Вони спинилися і подивились одне на одного. Відчувши дотик його руки, вона зрозуміла, що чекала на це. Франциско рвучко повернув її до себе, припав до вуст… і відчув, як її руки палко обвили його шию. Даґні остаточно усвідомила, як же вона цього хотіла.

На мить вона відчула непокору і щось схоже на страх. Франциско напружено й наполегливо притискався до неї; руки пливли по її грудях, мов лабети власника, який вивчав її тіло — без згоди, без дозволу. Даґні спробувала випручатися, та лише відхилися і побачила його обличчя й усмішку, в якій прочитала, що вона вже давнісінько дала свою згоду. Подумала, що треба тікати. Натомість притягла його голову і сама прикипіла йому до вуст.

Знала: боятися немає сенсу, він робитиме, що захоче, це його рішення, а для неї не залишилося нічого, крім найжаданішого: скоритися. Вона не розуміла, чого насправді хоче, невідь-куди пощезли всі її уявлення про хороше і зле, бракувало сил повірити в те, що з нею коїлося, залишився лише острах, — втім, вона ніби кричала Франциско: не питай у мене дозволу, о, не питай, роби, роби!

Даґні спробувала було вирватися, щоб устояти на ногах, але він, не перериваючи цілунку, легко поклав її на землю. Вона лежала нерухомо, мов тремтливий об’єкт акту, який Франциско відбув просто і не вагаючись, за правом дарувальника нестерпної спільної насолоди.

Своє ставлення до того, що між ними сталося, він означив найпершими мовленими потому словами:

— Ми повинні разом цього навчитися.

Витягнувся на траві поруч із нею: довготелесий, у чорних широких штанях і чорній сорочці. Погляд зупинився на паску навколо стрункої талії, й Даґні охопила гордість, що тепер це тіло належало їй. Лежачи на спині, вона дивилася в небо, не маючи жодного бажання рухатися, думати чи бодай уявляти, що поза цією миттю існує ще щось.

Повернувшись додому, вона лягла в ліжко гола, бо геть не впізнавала свого тіла; воно зробилося занадто коштовне для дотиків нічної сорочки; вона насолоджувалася власною голизною, відчуваючи лоскіт простирадл, так, ніби до неї притискається Франциско; думала, що вже не засне, бо їй страшенно не хотілося розлучатися з найпрекраснішою в світі втомою. Останнім виник спогад, як вона колись хотіла висловити, але не мала потрібних засобів, почуття, вище за щастя, бажання благословити всю землю за те, що їй даровано любити й існувати саме в цьому світі; подумала, що дійство, яке вона сьогодні опанувала, було єдиновладне передати всю гаму відчуттів. Не могла оцінити вагомості своїх міркувань, бо чи існує щось серйозне у світі, позбавленому концепції болю; не встигнувши до пуття зважити свій висновок, усміхнена, заснула в тихій, сповненій вранішнього світла кімнаті.

Того літа вони зустрічалися в лісі, в потаємних закутках біля річки, в закинутій хижці, на горищі.

Саме тоді вона й навчилася сприймати справжню красу, дивлячись на старі дерев’яні крокви чи на сталеве кружальце лопаті вентилятора, що ритмічно зумкотів у них над головами. Вона носила широкі штани і бавовняні костюми, але ніколи досі не була така жіночна, надто, коли притискалася до Франциско, провисаючи в його обіймах, дозволяючи робити з собою все, що заманеться, визнаючи його право доводити її до цілковитої безпорадності силою дарованої насолоди. Він навчив її всіх прийомів чуттєвості, які тільки зміг винайти.

— Хіба це не чудово, що тіло здатне дати нам стільки втіхи? — дивувався він.

Вони були щасливі та пломенисто невинні. Їм і на думку не спадало, що радість може бути гріхом.

Вони ні з ким не ділилися своєю таємницею. Не тому, що вважали її ганебною, радше — винятково особистою, що належить лише їм і не надається до стороннього схвалення чи осуду. Вона знала, що згідно з загальноприйнятими поглядами на