Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Мамо, чому вони все сприймають навиворіт? — запитала вона.

— Ти про що? — збентежилася місіс Таґґарт.

— Про світло і квіти. Невже вони вважають, що це оздоби зроблять їх романтичними, а не навпаки?

— Люба моя, про що йдеться?

— Там не було жодної людини, яка б щиро раділа, — безживно мовила Даґні. — Жодної, яка б щось відчувала чи про щось думала. Вони крутилися навколо мене, промовляли ті само вульгарні речі, які кажуть усюди. Невже вони сподівалися, що світло зробить ту маячню геніальною?

— Доню, ти занадто серйозно до цього ставишся. На балу ніхто не має бути інтелектуалом, достатньо просто веселитися.

— Як саме? Мелючи дурниці?

— Невже тобі не сподобалося в товаристві молодих чоловіків?

— Яких чоловіків? З десяток пришелепкуватих молодиків, яких би я залюбки розчавила.

Кілька днів потому, цілком задоволена і почуваючись на своєму місці, Даґні сиділа за диспетчерським столом на станції Рокдейл. Спогади про вечірку її вже не ворохобили. Звела очі: йшла весна, на деревах зеленіло дрібненьке листя; повітря було нерухоме і тепле. Чого вона очікувала від балу? Дівчина не знала. Не розуміла і того відчуття, яке опанувало її зараз: безпричинне чекання підіймалося зсередини тіла, повільно, мов тепла рідина. Вона важко, ліниво опустилася на стіл, не маючи ані втоми, ані бажання працювати.

Зустрівшись того літа з Франциско, вона розповіла йому про вечірку і про своє розчарування. Він мовчки слухав, уперше міряючи її тим насмішкуватим поглядом, який приберігав для інших; поглядом, який, здавалося, бачив занадто багато. Подумала, що з її слів він почув більше, ніж вона намагалася сказати.

Такий само погляд Даґні побачила одного вечора, коли пішла від нього занадто рано. Вони сиділи на березі річки.

До роботи була година. У небі ще не згасли довгі тонкі смуги полум’я, і червоні відблиски мляво совгали по воді. Франциско вже довго мовчав, коли вона раптом рвучко підвелась і сказала, що мусить іти. Він не намагався її зупинити. Поклавши руки під голову, мовчки дивився на Даґні; його погляд ніби казав, що він чудово знає справжні мотиви. Вона сердито побігла схилом до будинку, не розуміючи, що змусило її піти. Цей раптовий неспокій породило незнане досі почуття очікування.

Від заміського будинку до Рокдейла було понад п’ять кілометрів. Поверталася вона вдосвіта, кілька годин спала і вставала разом з усіма. І їй не хотілося спати. Роздягаючись перед сном із першим сонячним промінням, їй напружено, радісно і безпричинно хотілося зустріти прийдешній день.

Ще раз побачила глузливий погляд Франциско через сітку тенісного корту. Не пам’ятала початку гри, бо вони часто грали в теніс, і він завжди перемагав. Даґні не знала, в який момент вона раптом вирішила перемогти.

Це бажання враз перетворилося в ній на лютий шквал емоцій. Вона не знала, чому саме має виграти; не знала, чому це здається таким життєво важливим; знала тільки, що має перемогти і переможе.

Гралося так легко, що, здавалось, її воля зникла, і за неї грає якась стороння сила. Дивилася на Франциско: високого, швидкого, засмаглого. Віддаючи належне його спритності, відчувала бурхливе задоволення від того, що має перемогти цю досконалу машину; кожен його майстерний рух ставав її перемогою, а те, як він вправно володів тілом, перетворювалося на її тріумф.

Не знаючи, що це біль від виснаження, вона почала відчувати раптові гострі поколювання, які змушували її на мить згадувати про певні частини тіла і відразу ж про них забувати: її зап’ясток — її лопатки — її стегна, до яких прилипли білі шорти, — м’язи ніг, коли стрибала до м’яча, але не знала, чи опуститься на землю; згадувала про повіки, коли небо ставало темно-червоне, а м’яч повертався з темряви, наче білий палахкий вогонь; тонкий, гарячий потік прострілював від щиколотки аж до спини і линув у повітря, посилаючи м’яч до Франциско… Вона була в захваті, бо кожен укол болю в її тілі закінчувався у його тілі, бо він був виснажений так само, як і вона, і те, що робила з собою, робила також і з ним. Саме це вона відчувала і саме цього прагнула; біль був уже не її слабкістю, а його стражданням.

Коли мигцем помічала його обличчя, він сміявся; зиркав на неї, наче все розумів. Він старався не задля того, щоб виграти, а щоб ускладнити її перемогу; посилав дикі подачі, примушуючи її бігати, втрачаючи очки, щоб укотре побачити, як вигинається її тіло у болісному бекхенді; застигав, дурячи її, але в останній момент викидав руку, відбиваючи м’яч з такою силою, щоб Даґні подумала: все, не встигну. Здавалося, що не зможе поворухнутися, але тієї ж миті вона опинялася на протилежному боці своєї половини корту і лупила по м’ячу так потужно, ніби хотіла розтрощити його, ніби уявляла, що це обличчя Франциско.

Іще, ще один раз, думала вона, навіть якщо цей удар розтрощить руку… Один лише раз, навіть якщо повітря перестане надходити в набрякле горло… Потім усе немов зникло: біль, м’язи, все, крім думки, що вона мусить перемогти Франциско, побачити його виснаженим, побачити як він упаде, — і вже наступної миті Даґні зможе спокійно померти.

Вона перемогла. Можливо, через те, що він, як завше, сміявся.

Франциско підійшов до заціпенілої Даґні й кинув їй під ноги свою ракетку, ніби знав, що вона хоче саме цього. Вийшов із корту і звалився на газон, впустивши голову на руки.

Вона повільно підійшла до нього. Зупинилась, дивлячись на розпластане тіло біля своїх ніг, мокру від поту теніску, пасма волосся.

Франциско підняв голову. Його погляд повільно рухався від її ніг до шортів, до блузки, до очей. Глузливий погляд, що, здавалося, бачив її наскрізь — під одягом, під опоною розуму, і немов промовляв, що насправді виграв він.

Тієї ночі Даґні сиділа за столом в станційному приміщенні, роздивляючись своє відображення у віконній шибці. Їй найбільше подобався цей час: вікна вгорі світлішали, а в нижній частині віконної оболонки вже починали вилискувати сріблом рейки колій. Вимкнувши лампу, вона дивилася на велетенський беззвучний потік світла над нерухомою землею. Стояла така тиша, що жоден листочок не затремтів на гілці, поки небо поступово втрачало колір, перетворюючись на світле неозоре плесо.

У такий час її телефон мовчав, ніби рух зупинився по всій залізниці. Раптом за дверима залунали кроки і в кімнату ввійшов Франциско. Він ніколи досі не приходив сюди, але Даґні не здивувалася.

— Що, не спиться? — запитала вона.

— Мені не хочеться спати.

— Як сюди дістався? Не чула звуку машини.

— Пішки.

За якусь мить вона зрозуміла, що не