read-books.club » Пригодницькі книги » Дике полювання короля Стаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

199
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дике полювання короля Стаха" автора Володимир Семенович Короткевич. Жанр книги: Пригодницькі книги / Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:
вирішила для мене все, що ховалося у моїм серці ще відтоді, коли вона стала на захист бідних там, біля верхнього каміна. З якою насолодою я взяв би її звідси, повіз кудись далеко, цілував ці заплакані очі, маленькі руки, прикривав би її, як теплим, надійним крилом, дарував би світові його безпритульність. Але що я? Як не важко про це подумати, вона ніколи не буде моєю. Я — жебрак. Вона теж бідна, але вона з числа найдавніших родів, блакитна кров, горда слава нескінченних поколінь за плечима. «Горда слава»? Я знав її зараз, цю горду славу, яка закінчилася здичавінням, але мені від цього не було легше. Я плебей. Ні, я про це мовчатиму. Ніхто, ніколи не скаже, що я для користі одружився з представницею давнього роду, за який, можливо, помирав десь на полі війни мій простий пращур. І ніхто не скаже, що взяв її, скориставшись її безпомічністю. Єдине, що мені дозволено, це лягти за неї в землю, віддати свою душу і хоч цим трохи віддячити за те сяйво неймовірного щастя, яке освітило мою душу в цей похмурий вечір біля великого незатишного каміна. Я допоможу їй врятуватися — і це все.

Я буду вірним, назавжди буду вірним цій радості, змішаній з болем, гіркій красі її очей і віддячу їй добром за добрі думки про мене. А потім кінець. Я піду назавжди звідси, і шляхи батьківщини нескінченною стрічкою ляжуть переді мною, і сонце прогляне у веселкових колах від сліз, які просяться на вії.

Розділ десятий

Наступного дня я йшов із Світиловичем до невеличкого лісного острова біля Яновської пущі. Світилович був дуже веселий, багато говорив про кохання взагалі і про своє кохання зокрема. І така чиста щира душа дивилася з очей цього хлопця. Так наївно, по-дитячому він був закоханий, що я у думці дав собі слово ніколи не переходити дороги його почуттю, не перешкоджати йому, звільнити йому місце біля дівчини, яку кохав сам.

Ми, білоруси, рідко вміємо кохати по-справжньому, не жертвуючи чимось, і я не був винятком з правила. Звичайно ми мучимо ту, яку кохаємо, а самі мучимося ще більше від різних суперечливих думок, питань, вчинків, які інші дуже легко приводять до одного знаменника.

Світилович одержав з губернії листа, в якому йому писали, між іншим, і про Бермана.

— О, Берман… Берман, виявляється, добра цяця! Рід його давній, але збіднілий і якийсь дивний. Ось мені тут пишуть, що всі вони мали нестримний потяг до самоти і в'їдливість. Батько його втратив маєтність, була велика розтрата, і вирятувався він тільки тим, що програв величезну суму ревізорові. Мати жила майже весь час із заслоненими вікнами, навіть гуляти виходила тільки вночі. Але найдивовижніша особа — сам Берман. Він виявився винятковим знавцем старовинної дерев'яної скульптури і скла. Кілька років тому сталася неприємна історія. Його послали в Мніховичі від гуртка аматорів старожитності, на чолі якого стояв граф Тишкевич. Там, у Мніховичах, закривали старий костьол, а скульптуру з нього, за чутками дуже мистецьку, хотіли відкупити у приватний музей Тишкевича, який він подарував місту. Берман поїхав, узяв звідти статую святого Христофора й листа, в якому писалося, що скульптура в костьолі не має ніякої художньої цінності. Йому повірили, але через деякий час випадково довідалися, що Берман купив скульптуру за мізерні гроші, купив загалом сто сім фігур, які спродав іншому приватному колекціонерові, визначивши велику суму. Водночас недолічилися значної суми грошей у касі гуртка аматорів. Бермана почали шукати, але він зник разом з матір'ю і молодшим братом, який виховувався десь у приватному пансіонаті і тільки за рік до того приїхав до міста. До речі, цей брат відзначався ще більшою нелюдимістю. Весь час він сидів у дальніх покоях, не виходячи ні до кого, і тільки одного разу бачили його в товаристві Бермана в клубі, де він здався усім погано вихованим для пансіонера.

Коли схаменулися, то виявилося, що будинок вони встигли продати і зникнути невідомо куди. Почали довідуватися і довідалися, що і взагалі ці Бермани зовсім не Бермани, а хто — невідомо.

— У-гу… — сказав я. — Не багато ми довідалися. Цікаве тут тільки те, що Берман — злочинець. Але він обдурив такого самого хижака: не мені його ганити за це. Він ще дістане по заслугах, але це опісля. Значно цікавіше інше. По-перше, куди поділися його мати і брат? По-друге, хто він сам, яке в нього справжнє обличчя? Те, що він з'явився тут, зрозуміло. Йому треба було сховатися. А от хто він, хто його родичі — це треба з'ясувати. І я цим обов'язково зацікавлюсь. А в мене, Світиловичу, майже ніяких новин, хіба що довідався, та й то з вуст божевільної, що виманив Романа тієї фатальної ночі з хати Горобурда. Я навіть не запам'ятав його пики, коли він був на вечорі в Яновських.

— Байдуже, ще довідаємось.

Ми підійшли до ліска й заглибились в нього. Це був один з навколишніх лісків, в якому росли переважно листяні породи. І там, на невеличкій галявині, ми побачили Ригора, який тримав на колінах велику рушницю, а спиною прихилився до товстелезного стовбура-вивертня. Побачивши нас, він підвівся, як ведмідь, скоса глянув на нас і зручніше взявся за рушницю.

— Стережіться виходити на болота, стережіться парку й особливо його південної і східної окраїни, — пробурмотів він замість привітання.

— Чому? — запитав я, познайомивши його з Світиловичем.

— А ось чому, — буркнув він. — Це не примари. Вони занадто добре знають потаємні стежки через Велетову прірву. Ви дивуєтеся, що вони мчать по бездоріжжю, а вони просто знають усі навколишні схованки і всі стежки до них, вони користуються дуже старожитніми підковами, які прибиті новенькими ухналями. Що правда, то правда, їхні коні ходять, як ведмідь, спершу лівими, а потім правими ногами, і крок у них широкий, ширший, ніж у якогось іншого коня в окрузі. І вони як для примар занадто слабкі. Примара проходить усюди, а ці тільки через повалену огорожу біля прірви… Про що я ще довідався: їх було минулого разу не більше десяти чоловік. Бо тільки половина коней іде так, як іде кінь, коли в нього на спині звичайна людська вага. На решті, мабуть, щось легше. Той, що мчить попереду, має гарячу вдачу: дере коневі рот вудилами. І ще — один з них нюхає табаку: я знайшов порох зеленої табаки на тому місці, де вони зупинилися перед останнім наскоком і натоптали багато слідів. Це

1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дике полювання короля Стаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дике полювання короля Стаха"