Читати книгу - "Дівчина у потягу"

могла би запевнити себе, що це насправді не відмова. Могла би переконати себе, що він лише намагається вчинити правильно і з моральної точки зору, і з професійної. Проте я знаю, що це неправда. Чи то не вся правда, оскільки, якщо когось хочеш довести до нестями, мораль (і звичайно професійність) ні до чого. Людина робить усе, щоб отримати бажане. Він просто не надто сильно мене бажає.

Увесь вечір я не відповідала на Скоттові дзвінки, спізнилася на сеанс, увійшла рішуче до нього в кабінет, не промовивши ані слова секретарці. Він сидів за столом, щось писав. Коли я ввійшла, підвів погляд, навіть не посміхнувся, потім знову заглибився у свої папери. Я встала у нього перед столом, очікуючи, коли він зверне на мене увагу. Здавалося, промайнула ціла вічність, коли він нарешті підвів очі.

— З вами все гаразд? — поцікавився він, а потім посміхнувся. — Ви спізнилися.

Я ледь не задихнулася від обурення. Я обійшла стіл, притулилася до нього, моя нога торкнулася його стегна. Він трохи посунувся назад.

— Меґан, — продовжував він офіційним тоном, — з вами все гаразд?

Я похитала головою. Я простягнула йому руку, він торкнувся її.

— Меґан, — знову промовив він, хитаючи головою.

Я мовчала.

— Не можна… Ти повинна сісти, давай поговоримо.

Я похитала головою.

— Меґан.

Щоразу коли він промовляв моє ім’я, його голос слабшав.

Він підвівся, обігнув стіл, відійшов від мене. Затримався посередині кімнати.

— Припини, — наказав він діловим, навіть різким тоном. — Сідай.

Підійшла до нього, поклала одну руку на талію, іншу на груди. Він перехопив мої зап’ястя та усунувся від мене.

— Меґан, припини. Не можна… ми не можемо… — Він відвернувся.

— Камалю, — голос зривався. Я ненавиділа свій голос. — Будь ласка.

— Це… тут. Це неприпустимо. Це нормально, повір мені, але…

Тоді я сказала йому, що хочу бути з ним.

— Це перенесення, Меґан, — пояснив він. — Таке час від часу трапляється. Зі мною теж таке було. Відверто кажучи, минулого разу мені слід було самому торкнутися цієї теми. Мені дуже шкода.

Мені хотілося кричати. Він говорив про це настільки банально, мляво, як про щось неважливе.

— Ти натякаєш, що нічого до мене не відчуваєш? — спитала я його. — Кажеш, що я все це собі вигадала?

Він похитав головою.

— Меґан, ти маєш зрозуміти, мені не слід було так далеко заходити.

Я наближаюся до нього, кладу руки на стегна, силоміць розвертаю до себе. Він знов хапає мене за руки, його довгі пальці стискають мої зап’ястя.

— Я можу втратити роботу, — сказав він, і ось тут я не на жарт розлютилася.

Сердито та несамовито відштовхую його. Він намагається мене затримати, але не може. Я кричу на нього, кажу, що плювати хотіла на його роботу. Він хоче мене заспокоїти — певно, побоюється того, що подумає про нього секретарка та інші пацієнти. Він схопив мене за плечі, великі пальці занурилися в м’яку плоть моїх передпліч, він наказав мені заспокоїтися, припинити поводитися немов дитина. Він боляче мене труснув; на мить мені здалося, що він дасть мені ляпаса.

Поцілувала його в губи, сильно прикусила нижню губу; відчула присмак його крові в роті. Він відштовхнув мене.

Дорогою додому замишляла помсту. Розмірковувала над тим, що могла би з ним зробити. Могла б добитися його звільнення чи того гірше. Проте не буду — надто сильно його кохаю. Не хочу завдавати болю. І навіть його відмова мене вже не ображає. Найбільше мене непокоїть те, що я не дісталася кінця своєї історії, тож не можу розпочати її з кимось іншим. Надто важко.

Не бажаю повертатися додому, оскільки не знаю, яким чином стану пояснювати синці на руках.

Рейчел

Понеділок, 22 липня 2013 року

Вечір

Тепер я чекаю. Невідомість, повільність, з якою все відбувається, вбивають. Але нічого не вдієш.

Зранку я мала рацію, коли почувалася так кепсько. Я просто не розуміла, чого слід боятися.

Не Скотта. Коли він утягнув мене всередину, напевно, помітив жах в моїх очах, оскільки майже відразу мене відпустив. З безумними очима, скуйовджений, він, здавалося, ховався від світла, зачиняючи за нами двері.

— Що ви тут робите? Всюди фотографи, журналісти. Нікого не підпускаю до дверей. Всюди вештаються незнайомці. Кажуть такі речі… Вони намагаються — чого вони тільки не намагаються зробити: сфотографувати…

— Надворі нікого немає, - відповіла я, хоча, відверто кажучи, не надто роздивлялася навколо. Можливо, десь в автівках сиділи люди, очікуючи на якісь події.

— Що ви тут робите? — знову запитав він.

— Дізналася… з новин. Просто хотіла… це він? Вони його заарештували?

Він кивнув.

— Так, сьогодні вранці. Уже навідувалася поліціянтка, яка відповідає за зв’язки з родичами та близькими. Мені розповіла. Однак вона не змогла… поліція не зізнається чому. Напевно, вони щось знайшли, але не хочуть мені розповідати. Хоча то не вона. Я знаю, що Меґан ще не знайшли.

Він сідає на сходах, обіймає себе руками. Тремтить всім тілом.

— Я не витримаю. Не можу очікувати на дзвінок телефону. Коли телефон дзвонить, чого очікувати? Невже найгіршого? Невже… — він затявся, підвів голову, ніби вперше мене побачив. — Навіщо ви прийшли?

— Хотіла… думала, що вам важко залишатися самому.

Він подивився на мене, як на божевільну.

— Я не сам, — заперечив він. Встав, пройшов повз мене у вітальню. Якусь хвилину я просто стояла в передпокої. Не знала, чи то прямувати за ним, чи то піти, але він запитав: — Бажаєте кави?

На лужку стояла й курила якась жінка. Висока, з посивілим волоссям, модно вдягнена в чорні штани та білу святкову блузку під горло. Вона міряла кроками внутрішній дворик, але, помітивши мене, зупинилася, кинула цигарку на бруківку, розчавила її ногою.

— З поліції? — спитала вона із сумнівом, коли увійшла до кухні.

— Ні, я…

— Це Рейчел Ватсон, мамо, — відповів Скотт. — Жінка, яка розповіла мені про Абдика.

Вона повільно кивнула, немов пояснення Скотта анітрохи не прояснило ситуацію; вона оглянула мене: її погляд швидко ковзав з голови до ніг та у зворотному напрямку.

— Он воно як!

— Я просто… — я силилася придумати виправдану причину своєї присутності. Не могла ж я відверто зізнатися: «Я просто воліла знати. Хотіла побачити на власні очі».

— Скотт дуже вдячний, що ви прийшли. Нам дуже кортить узнати, що саме відбувається. — Вона зробила крок до мене, узяла під лікоть та м’яко потягнула до вхідних дверей. Я озирнулася на Скотта, він дивився не на мене; не відривав погляду від того, що коїлося за вікном, по той бік колії.

— Дякуємо вам, що завітали, місіс Ватсон.