Читати книгу - "Помилка"

— А ви не могли б замість мене занести ці речі до кабінету Скотті? — спитала вона. — Я ще не наважуюсь заходити туди сама. Поки що це мені не до снаги. Ви віднесіть коробку, а я тим часом поставлю каву, добре? Ви ж не відмовитеся від чашечки кави, детективе?

Я збиралася відмовитись. Сказати рішуче «ні». Кому-кому, а нам із Брук аж ніяк не випадало стати великими подругами! Утім, як і всяка енергійна та мужня американка в ситуації вибору між природним бажанням і моральним обов'язком, зумовленим почуттям провини, я вибрала останнє — і погодилась.

— Це буде просто чудово! Трохи кави мені зараз не завадить. До речі, кличте мене, будь ласка, Лорін.

Розділ 71

Кліпаючи очима в темряві, я подибала вниз по писклявих, запліснявілих сходах, що вели в підвал будинку Тайєрів. Головне в скороминущих романах — це не дати закріпитися ниточкам психологічного зв'язку, чи не так? Треба було тікати звідси, поки мене не змусять перебирати Скоттові шкільні фотографії та порпатись у шухляді з його спідньою білизною.

Пройшовши повз водонагрівач та пральну кімнату, я нарешті розчинила фанерні двері з наліпленим на них величезним плакатом із зображенням Майкла Стрейгана[13].

Увімкнувши світло, я завмерла на порозі.

Після темного, пропахлого оливою зовнішнього підвалу я очікувала побачити типово чоловічий підвальний кабінет. Фанерний стіл із розкиданими на ньому інструментами. А може, матричний принтер у кутку на стосі старих журналів «Спортс іллюстрейтед».

Але мушу визнати, що я була неабияк здивована, коли, призвичаївшись до світла після темряви, побачила щось дуже схоже на кабінет Дона Корлеоне з фільму «Хрещений батько».

Стіни кабінету були обшиті мореним дубом. Старовинний стіл із червоного дерева виглядав так, наче він потрапив сюди з вітрильника вісімнадцятого століття. А на столі стояв переносний комп’ютер «PowerBook» виробництва фірми «Еппл».

У кабінеті була також шкіряна канапка, а праворуч на стіні — величезний плазмовий телевізор з діагоналлю в 42 дюйми. На низенькій полиці для книжок, що висіла біля столу, я нарахувала трійко стільникових телефонів і поставлений на зарядку пристрій «блекбері», використовуваний для пересилання е-мейлів, текстових і факсових повідомлень через Інтернет.

«Отакої! — подумала я, ставлячи коробку біля комп’ютера; а по моїй спині побігли мурахи. — Спочатку — гроші на дні шафки, а тепер — оцей розкішний підпільний кабінетик у підвалі…»

З непростим чуваком я вирішила переспати, дуже непростим і навіть багатогранним!

Мабуть, у перервах між переховуванням сумнівних грошей та траханням з одруженими співробітницями поліції Скотт виконував обов’язки Бетмена — не інакше.

Гепнувшись у шкіряне офісне крісло, я на мить заплющила очі. Відкриття справжнього робочого кабінету Скотта вельми зацікавило мене. А може, в нього був якийсь розклад на ту ніч, коли його вбили? Я легко уявила собі шкіряний блокнот із записом Лорін 23:00 якраз під датою його смерті. У моїй практиці розслідування вбивств траплялися й дивніші речі.

Похапцем проглянувши ноутбук, пристрій «блекбері» та стільникові телефони, я, дякувати Богові, не знайшла в них ні свого імені, ні номера свого телефону.

Закінчивши з цим, я помітила в лівому кутку кімнати картотечну шафу й великий, як гардероб, металевий сейф.

Прислухавшись, чи не спускається сходами Брук, я підступила до картотеки та сейфа.

Ясна річ, усе було замкнено.

Порившись поспіхом у столі, я знайшла невеличку в'язку ключів. Одним з них мені вдалося відімкнути шафу, але жоден ключ не підійшов до сейфа.

Липкими від поту пальцями я ледь витягла важку верхню шухляду.

І відчула деяке полегшення, побачивши, що теки виглядали як звичайнісінькі теки в домашньому офісі. Вони мали позначки «Податки», «Кредитні картки», «Ремонт авта» й «Дантист».

«Лорін!» — пролунав з горішньої частини сходів голос Брук. — Як ти там? З тобою все гаразд?

«Сподіваюся, що гаразд», — подумала я.

— Хвилиночку, — гукнула я у відповідь, передивляючись теки. — Я майже закінчила, Брук.

Зачинивши останню шухляду з теками, я вже була повернулася, щоб піти, аж тут спрацювала моя осоружна копівська звичка. Я провела рукою під нижньою шухлядою столу — і знайшла там DVD-диск, надійно прикріплений липкою плівкою до нижньої поверхні.

Розділ 72

Коли я віддирала міцно приліплений диск, моє серце шалено калатало, рикошетом відскакуючи від стінок грудної клітки.

«Страховка» — було написано на ньому блакитним маркером.

Роздивляючись диск у світлі люмінесцентної лампи, я подумки відзначила, що таємничий аспект життя Скотта, який зростав дедалі більше, інтригував мене чимраз дужче. Ба більше — лякав. Так буде точніше.

Цікаво, яка ж страховка може зберігатись у форматі DVD? «Тільки така, що знадобиться чоловікові, котрий свою вихідну пенсійну допомогу зберігає в шафці під черевиками», — відповіла я сама собі.

«Узяти чи залишити?» — вагалася я.

Але, зрештою, засунула диск у сумочку.

«Усе-таки треба прихопити», — подумала я.

Коли я піднялася сходами, навпроти кухонного вікна зупинився білий мікроавтобус.

— Ой, вони так швидко повернулися! — розчаровано сказала Брук. — Коли Тейлор у гостях, то вона буває просто нестерпною. Реве, як ведмідь. Правду кажучи, навіть не знаю, як поведеться матір Скотта, коли вас побачить. Вона пригнічена ще більше, ніж я — якщо таке взагалі можна уявити. Може, поп'ємо кави іншим разом, га? Краще б вам піти крізь парадні двері, щоб вона вас узагалі не побачила.

— Звісно, Брук, — відповіла я. Здається, вона опанувала себе достатньо для того, щоб без особливих церемоній випхати мене геть. Що ж, це вже якийсь прогрес. Утім, їй не треба було повторювати мені, щоб я вшивалася якомога швидше.

— І не забудьте дізнатися про групову терапію! — гукнула я, сідаючи у свій «імпалі». — Добре, Брук?

«Ага, як же, групова терапія», — подумала я, вмикаючи двигун. Більшої нісенітниці й банальності, яку тільки можна було ляпнути пригніченій горем людині, годі й вигадати. З таким самим успіхом можна було б порадити Брук буддійську медитацію або ж психологічний тренінг «зворотний хід пам'яті»!

Останнім часом я верзла таке, що й купи не держиться. Я крадькома поглянула на поцуплений диск. Іще одне свідчення мого падіння. Не кажучи вже про те, що я накоїла раніше.

Мабуть, не лише покришки, а й асфальт заверещав як різаний, коли я ввімкнула передачу й натиснула на газ.

Я й справді перетворювалася на жорстокосерду цинічну суку.

І кожна секунда, кожна стадія цього перетворення були мені ненависними.

Розділ 73

Менш аніж за годину потому я скерувала автівку з Південного виїзду Ван-Кортландт-парку, що неподалік автостради Мейджор-Діґен у Бронксі.

Швидко розвернувшись, я попрямувала по під'їзній дорозі, яка вела