Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

те, що вона зробила, зветься героїзмом, то най мене звуть зрадником і боягузом. Бо я, Ярпен Зігрін, боягуз, зрадник і ренегат, стверджую, що ми не повинні одне одного вбивати. Стверджую, що ми повинні жити. Жити так, аби пізніше не мусити ні перед ким вибачатися. Героїчна Елірена… Вона мусила. «Вибачте мене, — благала, — вибачте». Най його сто дияволів! Краще загинути, ніж жити з усвідомленням, що зробив щось, що вимагає прощення.

Він знову замовк. Цірі не ставила запитань, що просилися їй на язик. Інстинктивно відчувала, що не повинна.

— Ми мусимо жити поряд одне з одним, — продовжив Ярпен. — Ми й ви, люди. Бо в нас просто немає іншого виходу. Років двісті ми про те знаємо, а десь понад сто працюємо над цим. Хочеш знати, чому я пішов на службу до Генсельта, чому прийняв таке рішення? Не можу дозволити, аби та праця зійшла на марне. Сто років із гаком ми намагалися ужитися з людьми. Половинчики, гноми, ми, навіть ельфи, не кажучи вже про русалок, німф чи сильфід, вони завжди були дикунки, навіть тоді, коли вас тут і зовсім не було. Най його сто дияволів, тривало це сто років, але вдалося нам якось укласти те спільне життя, життя поряд одне з одним, разом, вдалося нам почасти переконати людей, що ми відрізняємося одне від одного дуже мало…

— Ми взагалі не відрізняємося, Ярпене.

Ґном різко обернувся.

— Взагалі не відрізняємося, — повторила Цірі. — Адже ти думаєш і відчуваєш, як Ґеральт. І як… як я. Їмо ми те саме, з одного казанка. Допомагаєш ти Трісс — і я також. Ти мав бабцю, і я мала бабцю… Мою бабцю вбили нільфгардці. У Цінтрі.

— А мою — люди, — із зусиллям сказав ґном. — У Брюґґе. Під час погрому.

* * *

— Вершники! — крикнув один із людей Венка, який їхав у сторожовому дозорі. — Вершники попереду!

Комісар під’їхав риссю до воза Ярпена, Ґеральт наблизився з іншого боку.

— Назад, Цірі, — сказав він різко. — Злазь із козел і назад. Залишайся біля Трісс.

— Звідти нічого не видно!

— Не сперечайся! — гарикнув Ярпен. — Гайда назад, швидко! І подай мені чекан. Під кожухом лежить.

— Оце? — Цірі підняла важкезний, паскудний на вигляд предмет, що нагадував молоток із гострим, легко скривленим гаком з протилежного кінця обуху.

— Оце, — підтвердив ґном. Сунув руків’я чекана за халяву, а сокиру поклав на коліна.

Венк, зовнішньо спокійний, дивився на шлях, приставивши до очей долоню.

— Легка кавалерія з Бан Ґлеану, — оцінив за мить. — Так звана Бура хоругва, впізнаю за плащами й бобровими ковпаками. Прошу зберігати спокій. І пильність. Плащі й боброві ковпаки досить легко змінюють власників.

Вершники швидко наближалися. Було їх десь із десяток. Цірі бачила, як на фургоні за ними Полі Дальберг кладе на коліна два зведені арбалети, а Реган накриває їх опанчею. Тихцем вилізла з-під полотнища, ховаючись за широкою спиною Ярпена. Трісс спробувала підвестися, вилаялася, упала на постіль.

— Стій! — крикнув перший із кінних, безумовно командир. — Хтой ви такі? Звідки й кудой їдете?

— А хто питає? — Венк спокійно випростався у сідлі. — І яким правом?

— Військо короля Генсельта, мосьпане цікавцю! Питає десятник Зивік, а не звик він запитання повторювати! Тож відповідайте — і швидше! Хто ви?

— Квартирмейстерська служба королівської армії!

— Кожен таке сказати може! Не бачу тут нікого в королівських кольорах!

— Наблизься, десятнику, і придивися до оцього перстеня.

— Чого ви тут мені перстенем блискаєте? — скривився жовнір. — Чи я всі перстені знаю, чи як? Такий перстень кожен може мати. Теж мені, важливий знак!

Ярпен Зігрін підвівся на козлах, підняв сокиру і швидким рухом підсунув її солдатові під носа.

— А такий знак, — гарикнув, — знаєш? Понюхай та запам’ятай запах!

Десятник шарпнув вуздечку, розвернув коня.

— Лякати мене будеш? — заревів. — Мене? Я на королівській службі!

— І ми також, — сказав тихо Венк. — І напевне довше твого. Не комизся, солдате, добре тобі раджу.

— Я тут охорону несу! Звідки я маю знати, що ви за хлопи?

— Ти бачив перстень, — процідив комісар. — А якщо знак на клейноді не впізнав, то це я починаю задумуватися, що ти за хлоп. На прапорці Бурої хоругви є такий само герб, тож повинен ти його знати.

Солдат виразно вгамував себе, на що, напевне, однаковою мірою вплинули як спокійні слова Венка, так і похмурі, затяті пики ескорту, що вихилялися з-за фургонів.

— Гм-м… — сказав він, пересуваючи ковпак на ліве вухо. — Добре. Але якщо ви й насправді ті, за кого себе видаєте, ви ж не будете, сподіваюся, мати нічого проти, якщо я гляну, що то ви на возах везете.

— Будемо, — насупив брови Венк. — І навіть сильно будемо. Нема тобі діла до нашого вантажу, десятнику. Зрештою, не розумію, що б ти мав там шукати.

— Не розумієте, — покивав солдат, опускаючи руку до руків’я меча. — Так я вам, пане, скажу. Торгівля людями заборонена, а не бракує лотрів, які спродають невільників Нільфгарду. Якщо я людей у колодках на фургонах знайду, то не вмовите мені, що ви в короля на службі. Нехай би тоді ви й десять перстенів показали.

— Добре, — сухо сказав Венк. — Якщо про невільників ідеться, то шукай. Це я дозволяю.

Жовнір під’їхав до середнього фургона, перехилився у сідлі, підняв полотнище.

— Що у тих діжках?

— А що має бути? Невільники? — пожартував Яннік Брасс, розсівшись на козлах.

— Питаю: що? Тож відповідайте скоренько!

— Солона риба.

— А в отих скринях? — Вояк під’їхав до наступного воза, копнув у борт.

— Підкови, — буркнув Полі Дальберг. — А там, позаду, — то буйволячі шкіри.

— Бачу, — махнув рукою десятник, цмокнув на коня, поїхав наперед, зазирнув до фургона Ярпена.

— А що за жінка там лежить?

Трісс Мерігольд слабо посміхнулася, підвелася на лікті, виконуючи долонею короткий складний жест.

— Хто, я? — запитала тихенько. — Адже ти мене зовсім не бачиш.

Солдат заморгав нервово, легенько здригнувся.

— Солоні риби, — промовив переконано, опускаючи полотнище. — Нормально. А та дитина?

— Сушені гриби, — сказала Цірі, нахабно на нього дивлячись.

Солдат замовк, завмер із відкритим ротом.

— Чого то? — запитав по хвильці, морщачи лоба. — Що?

— Ти скінчив контроль, вояче? — холодно поцікавився Венк, під’їжджаючи з іншого боку фургона.

Солдат із зусиллям відвів погляд від зелених очей Цірі.

— Так, закінчив. Їдьте, нехай вас боги ведуть. Але будьте обережні. Два дні тому скойа’таелі вирізали до ноги кінний патруль біля Борсучого яру. То було сильне, чисельне командо. Правда, Борсучий яр далеко звідси, але ельф лісом іде швидше вітру. Дано нам наказ облаву робити, але чи ельфа зловиш? Це наче вітер ловити…

— Та