Читати книгу - "Небудь-де"

— А хіба схоже, що він радий? — пробурмотів той у відповідь.

Дуері знову вийшла наперед.

— Ваша світлосте, — голосно й чітко сказала вона, — де Карабас іде зі мною гостем і компаньйоном. Заради дружби, що у всі часи існувала між вашою і моєю родинами, заради дружби між моїм батьком і…

— Він знехтував мою гостинність, — загримів Граф. — Я присягнувся, що… коли він ще раз ступить до моїх володінь, то його випатрають і висушать… як, як щось, що треба спочатку випатрати, а тоді… гм… висушити…

— Можливо, як вудженого оселедця, мілорде? — припустив блазень.

Граф знизав плечима.

— Нема різниці. Варто, схопити його.

І вони схопили. Хоч вартові вже давно втратили нагоду відзначити власне шістдесятиліття, та кожен тримав націленого на маркіза арбалета, і руки в них не тремтіли ані від віку, ані від страху. Ричард глянув на Мисливицю. Її це нібито не обходило: вона стежила за дією, наче дивилася театральну сценку, розіграну заради неї.

Дуері склала руки й стала рівно, захиливши голову назад і піднявши гостре підборіддя. Вона менше скидалася на подерте вуличне дівчисько, а більше нагадувала ту, хто звикла, що все відбувається, як вона того хоче. Опалові очі спалахнули.

— Ваша світлосте, маркіз є супутником у моїй подорожі. Наші родини товаришують вже давно…

— Так, давно, — підтримав її Граф. — Сотні років. Сотні й сотні. Я й діда твого знав. Веселий був старий. Хоч і трохи мутний, — поділився він.

— Але я вимушена сказати, що розціню акт насильства проти мого компаньйона як акт агресії проти себе самої й свого дому.

Дівчина дивилася вгору на старого. Він височів над нею баштою. На кілька секунд вони так і заклякли. Він збуджено сіпнув сиво-руду бороду, а тоді викопилив нижню губу, як мала дитина.

— Я його тут не прийматиму, — сказав він.

Маркіз витягнув золотого кишенькового годинника, якого знайшов у кабінеті Портико. Він безтурботно подивився на нього, а тоді розвернувся до Дуері й сказав, ніби за минулі хвилини нічого не сталося.

— Міледі, вочевидь, я принесу більше користі поза межами цього потяга, аніж на ньому. Крім того, мені треба дослідити й інші провулки.

— Ні, — сказала вона. — Якщо ви підете — ми всі підемо.

— Я так не думаю, — сказав маркіз. — Мисливиця придивиться за вами, поки ви залишатиметеся у Спідньому Лондоні. Зустрінемося на наступному ринку. А доти не утніть якоїсь дурниці.

Потяг сповільнювався коло станції.

Дуері втупилася у Графа: було в її величезних опалових очах і серцеподібному обличчі щось давніше й могутніше, ніж її юні роки давали підставу очікувати. Ричард зауважив, що коли вона говорила, всі навколо затихали.

— Ви дозволите йому піти з миром, ваша світлосте? — спитала вона.

Граф провів руками по обличчю, потер неушкоджене око і пов'язку, а тоді подивився на неї і сказав:

— Аби тільки він пішов, — він глянув на маркіза, — бо наступного разу… — і провів товстим старим пальцем по горлу, — …вуджений оселедець.

Маркіз низько вклонився.

— Не треба мене проводжати, — сказав він до вартових і вийшов з відчинених дверей. Гальвард підняв арбалета й націлив маркізові у спину. Мисливиця простягла руку й знову пригнула арбалета до підлоги. Маркіз пройшов кілька кроків платформою, розвернувся й іронічно помахав на прощання з вишуканою пишністю. Двері зашипіли й зачинилися за ним.

Граф сидів на величезному троні в кінці вагона. Він мовчав. Потяг брязнув і смикнувся до темного тунелю.

— Де моя гостинність? — пробурмотів до себе Граф. Він глянув на гостей одним уважним оком. А тоді повторив, так розпачливо й оглушливо, що Ричард відчув звук аж у животі, як гупання басового барабана. — Де моя гостинність? — Він знаком покликав до себе одного з пристаркуватих вартових. — Вони ж голодні з дороги, Даґварде. І пити хочуть, тут і думати нема чого.

— Так, ваша світлосте.

— Зупиніть потяг! — загукав Граф. Двері зашипіли й відчинилися, а Даґвард протупотів платформою. Ричард дивився на людей на станції. Ніхто не зайшов до їхнього вагона. Ніхто наче й не помічав нічого дивного чи бодай трохи незвичного.

Даґвард підійшов до торгового автомата на краю платформи. Він зняв металевого шолома, а тоді почав гупати по автомату кольчужною рукавицею.

— Шоколадок, — сказав він. — За наказом Графа. — В нутрі автомата щось закалатало й загуділо, і він став один за одним випльовувати десятки шоколадних батончиків «Кедбері» з фруктами й горіхами. Даґвард ловив їх у шолом. Двері вагона зачинялися. Гальвард вставив між ними свою піку, і вони знову відчинялися й зачинялися, стукаючись об її руків'я.

— Будь ласка, не спирайтеся на двері, — сказав голос із динаміка. — Потяг не може рушити, поки всі двері не зачиняться.

Граф схилив голову на бік і дивився на Дуері неушкодженим оком.

— Отож. Що привело тебе до мене? — спитав він.

Вона облизнула губи.

— Ну, ваша світлосте, хоч і не прямо, але — смерть мого батька.

Він повільно кивнув.

— Так. Ти шукаєш помсти. І це правильно, — він кахикнув, а тоді зачитав найнижчим басом: — Майнув могутній меч, палахнуло примхливе полум’я, стримить сердита сталь із гаспидських грудей, багрянець… щось там робить. Так.

— Помсти? — Дуері трохи подумала. — Так. Мій батько так і сказав. Але ще більше я хочу зрозуміти, що сталося, аби мати змогу захиститися. Моя родина не мала ворогів.

Даґвард захитався до вагона з повним шоломом шоколадних батончиків і коли; дверям було дозволено зачинитися, і потяг рушив знову.

Лірове пальто, що й досі лежало на підлозі тунелю, було вкрите монетами й банкнотами, але також і взуттям. Взуттям на ногах людей, котрі копали монети, затоптували й рвали банкноти, роздирали тканину пальта. Гроші лежали просто під ногами, але здавалося, що їх ніхто не помічав. Лір почав кричати.

— Будь ласка. Дайте мені спокій — благав він. Його приперли до стіни переходу; кров текла його обличчям і забарвлювала бороду багрянцем. Його саксофон незграбно й недолуго повис на грудях, увім’ятий і пошкрябаний.

Його оточив натовп — більш як двадцять душ, але менше п'ятдесяти — і всі вони штовхалися й штурхалися бездумною юрбою, усі глипали порожніми очима, кожен чоловік і жінка відчайдушно боролися й шкрябалися, щоб віддати Лірові свої гроші. На кахлях стін, де Лір ударився головою, була кров. Він відсахнувся від жінки середнього віку з широко розкритою сумочкою і простягнутою до нього жменею п’ятифунтових купюр. Вона нігтями роздерла його обличчя, пориваючись всунути свої гроші. Він крутнувся, щоб уникнути тих нігтів і налетів на стіну тунелю.

Хтось став йому на