Читати книгу - "Гуляш із турула"

Будапешт, керівництву міста було б добре постійно наймати групу екстремістів для збільшення привабливості міста, і щоб туристи запам’ятали його вигляд якнайкраще. Нехай після ознайомлення зі всіма тими псевдоготичними, неокласичними та сецесійними пам’ятками архітектури давньої монархії вони відчують, що тут є щось значно більше, аніж тільки гарно викладене каміння.

Раптом із гучномовців вибухає потужний гітарний рифф, який витягує мене з легкого задерев’яніння. Це запустили фрагмент запису славетної рок-опери «Святий Стефан». Міцні акорди утворюють чудний дисонанс із тишею, що розляглася на площі. Через декілька хвилин музика тихне. На площі Кошута ніщо не лунає до кінця, все тут тимчасове, фрагментарне, начебто хтось дивиться телевізор і перемикає канали.

Увечері на площі наполовину менше людей, аніж у суботу. Сонні поліцаї у своїх патрульних машинах перекушують бутербродами, маніфестанти вештаються без мети вздовж вулиці, присідають на коротку мить на бордюри, пишуть есемески. Поліцаї говорять із демонстрантами або по черзі припалюють собі цигарки, абсолютно не переймаючись своєю репутацією. Цікаво, скільки з них подумки солідаризуються із демонстрантами і щиро ненавидить свого прем’єра.

Площа поволі безлюдніє, хоч-не-хоч завтра понеділок і треба йти на роботу. Тому в понеділок вранці площа зовсім порожня, кільканадцять осіб тиняються по витоптаному газоні, а буквально кілька — сплять на кариматах. Декілька осіб читає газети, двійко старших мужчин розкладають шахівницю, вискладують дерев’яні фігурки, і все довкола починає неспішно повертатися до норми: зникає молодість, повертається спокійна старість. До речі, найбільше люблю дивитись у цьому місці, як старші мужчини грають у шахи, шашки або карти в парках, скверах, кафе, купальнях. Не розумію, чому турагентства вперто приваблюють відвідувачів до Будапешта за допомогою плакатів із молодою, апетитною, усміхненою дівчиною. Як на мене, на плакатах, що рекламують переваги проведення відпустки в Будапешті, повинні зображуватися похилі віком, втомлені мужчини, що грають у шахи або шашки. Коли я думаю про свою старість, то хотів би, щоб вона саме так і виглядала: надворі рання, тепла осінь; я сиджу в котромусь із парків Будина, нахиляюсь над шахівницею або планшетом для шашок і обмірковую наступний хід.

Із палаток потрохи вилізають втомлені та невиспані демонстранти. Це ті, хто не покидав площі протягом усього тижня. Вони кажуть, що будуть тут доти, поки прем’єр із урядом не підуть у відставку. Але прем’єр не має ані найменшого наміру це робити. Площа виглядає ніби якийсь Вудсток або Ярочін[65] після нічного концерту. Або ж як славний рок-фестиваль «Сіґет», який щороку проходить у серпні на дунайському острові. На «Сіґет» приїжджають найвідоміші рок-зірки. Натомість тут, на площі Кошута, найбільшою зіркою є телеканал CNN, який знімає репортажі з демонстрацій. Зараз уже і їх тут нема. Зазняли своє і поїхали в інші країни, на інші заворушення, бо світ значно більший і значно цікавіший за площу Кошута, і світ за мить просто забуде про цю нову, гротескну революцію. Проте демонстранти й так вдячні CNN за те, що показав на цілий світ їхній вибух непокори. Окрему подяку для найславетнішого телеканалу світу старанно розписали на картоні, який повісили на бар’єрну стіну перед будинком парламенту.

Зараз тільки до польової кухні з гуляшевим супом вишикувалась довга, здисциплінована черга. Це навколишні безпритульні та убогі, що завдяки антиурядовій акції на якийсь час забезпечили себе щоденним харчуванням. Вони поприходили сюди з сусідніх парків, підземних переходів, стягнулись із вокзалу «Нюґаті». На вигляд вони мов розбите військо, виснажене довгим маршем від однієї поразки до наступної, наче військові полонені, що змирились зі своєю недолею. Коли тисячі демонстрантів, що у вихідні стояли перед парламентом, повернулись до своїх робочих кабінетів та аудиторій, саме вони захопили це побоїще. Стоять мовчазні, сумні, хворі після дешевого білого вина з пластмасових пляшок. Хтозна, може їх зовсім не цікавить ані соціалістичний уряд, ані права опозиція. Найменше їх цікавить брехня прем’єра Дюрчані. Їх цікавить гуляшевий суп. Вони хочуть прожити наступний день із тої решти часу, приділеного їм на життя. У руках вони тримають кульки зі своїм майном; попри наростаючу спеку, не знімають нічого зі свого одягу — подібні на капусту. Нічого не кажуть, не викрикують гасла, не мають прапорів ані транспарантів. На площі Кошута панує абсолютна тиша, аж чути, як скриплять трамваї маршруту № 2 на повороті біля парламенту.

Молода японська туристка намагається подужати величезну скибу хліба зі смальцем і ненароком випустила маленький цифровий апарат. І от схиляється вона за ним на землю, набагато уважніше, щоб ненароком не випав із хліба жоден шматок цибульки.

Перед символічною труною прем’єра та лозунгом «Ховаємо уряд Дюрчані, щоб ніколи вже не воскрес» зібралось буквально кілька осіб. До імітованого катафалка, на якому знаходиться ящик, приклеєно з десяток аркушів із написами: «Психопате Дюрчані, забирайся геть». Ця інсталяція виглядає, наче твір Владислава Гасьора[66]: гротескна, переповнена, викликає злість разом зі сміхом. Якщо не можна було б час від часу посміятися, то людям на площі Кошута залишалось би тільки плакати.

Уся ця демонстрація скидається трохи на аматорську виставку сучасного мистецтва. Поряд із труною стоїть імпровізована лікарняна палата — символ жахливого стану медицини. Розхитане старе ліжко, перехилені крісла, поламаний інвалідський візок. Довкола розвісили аркуші паперу з розмірами видатків на медичне обслуговування на душу населення в Німеччині, Чехії, Сполучених Штатах і в Угорщині. В Угорщині, звісно, грошей виділяється найменше.

Прем’єр Дюрчані у своїй славній промові, у якій згадував про рідну матір, при нагоді також торкнувся теми охорони здоров’я. Зокрема, мати якось йому звірилася, що останнім часом медики до неї ставляться значно краще, а тому вона хотіла дізнатися від нього, чи в медичній сфері справді пішли зміни на краще.

«Фіґ там, мамо, — відповів прем’єр, — просто вони знають, ким ти є».

Прем’єр Дюрчані обожнює розповідати про свою матір.

Жвавий сміх викликає манекен безрукої Венери Мілоської з обличчям Дюрчані і написом «Король голий». Мужчина з манекеном обходить усю площу, щоб кожен розгледів пластмасову нагість прем’єра.

Того ж дня на площі з’являється нова інсталяція — піраміда зі старих телевізорів. Це справжній музей техніки. Телевізори, які, мабуть, витягли з підвалів і смітників, стоять обернені запилюженими екранами назовні, із розкуроченими нутрощами. На екрані кожного з них маркером написано: «Не обманюйте». Бо ж всі медіа брешуть. За винятком хіба що профідесівського телеканалу «Гір» та відомого CNN. От тільки CNN уже звідси поїхав.

На так званій «Стіні відповідальних» — на великому білому картоні, повішеному на бар’єрній перегородці, що оберігає парламент, — кожен може написати прізвище того, з чиєї вини Угорщина опинилась у цій