Читати книгу - "Дім для Дома"

Ледь чути — жінки плачуть на кухні. Але Цілик не чує або вдає, говорить далі, так, ніби це мене захистити треба, мені не дати навіть подумати, що з Машею сталося щось страшне. Так, наче це в мене — серце.

І все-таки Цілики винні самі. Самі винні. Бо хто ж іще? 

Притча про кавуни

 — Міліція? Ти смішна, Олю! — чути з віконця кіоску, разом із запахом запеченої з часником свининки. а куртка привезена, мабуть, із самого Стамбула, шикарний опель пахне парфумами більше навіть, аніж бензином. Власниця водить його так само впевнено, як веде свій бізнес. І не скажеш, що випускниця філологічного — тільки запах бібліотек злегка її видає. «Криші» вона справді платить — сам бачив. Тому нам і працюється відносно спокійно, навіть ночами. Та колишня учителька навряд чи задумувалася про таке.

Цей прекрасний запах не може перебити ні тютюн, ні всі отруйні батончики разом узяті. Це напарниця Мами Олі, мудра жінка Оксана, що тямить в житті так само, як і у м’ясі.

— Треба кришу! Яка міліція? Що ж ти, Олю? Для чого власниця платить, по-твоєму?

— Кому власниця платить?

— Та ж криші, Олю, кому ж?

Жінки завжди говорять про власницю саме так — просто власниця. Іншого імені в неї ніби й немає. Це знак поваги, напевно. Власниця завжди на височезних підборах, хоча й так струнка й височезна. Волосся її пахне лаком,

— Так а що вони можуть, Оксаночко? — запитує Мама Оля, згорбившись перед віконцем кіоску.

— Все! Бандити можуть усе! — запевняє Оксана.

Вона знає. Виявляється, до того, як влаштуватися у кіоск, мудра жінка пробувала торгувати сама.

— Ну таке, знаєш, дрібне. Кавуни влітку, дині... Домовлялися з водіями вантажівок, вони привозили товар, ми платили й стояли собі, продавали на ринку. Ну й, звісно, платили цим...

— Кому?

— Та ж рекету! Олю!

— А...

— Ось тобі й «а»! Наївна ти, як... Як мій колишній! Так от...

Так от: одного разу, водій, який привіз кавуни, раптом зажадав за них майже вдвічі більше, ніж домовлялися. Таких грошей у жінки, звісно ж, не було — ще нічого не вторгувала, усе, що мала, вже водію й віддала. А він — більше та й більше. Крику було! А потім...

— Поїхав. Просто взяв та й поїхав! З усім тим товаром, за який я вже гроші дала... Божечки, як я ревіла, як ревіла... Це ж усе! З голоду ляж і вмирай, ну а ні? До міліції! Дзуськи! Але пораду дали там. Мудру. Ти, кажуть, платила рекету? Я кажу, хто це «рекет»? Не знала слова. Просто треба було, та й платила. Те-се. І так, пішла я до того «рекета». Страшно було... Але шо робити? Останні гроші! І все!

— Що все? — не зрозуміла Оля, та й я в принципі теж не зрозумів.

— Він мені того водія привів. Ой, Олю...

— Що ой?

— Кров аж крапала! А очі опухлі такі. На колінках мене просить: пробач, Оксанко, помилуй мене грішного. Я заніміла. А «рекет» той і каже: гроші уже віддав, товар за рогом чекає. То як вирішуємо? Я кажу, шо значить як? А рекет мені вибір дає — по-сухому, значить, вирішуємо чи по-мокрому... І кавун один — раз ножем! Прям як горло. І їсть.

— Що їсть?

— Так кавун же. Сік тече... Божечки!

— Так і?..

— Так отож, — відгукнулась Оксана вже тихіше із глибини кіоску. — Ну ж не стала б я людину страчувать через кавуни? Ти шо, Олько! Помилувала та й всьо, — тут Оксана чомусь тяжко зітхнула, й мені почувся тонкий аромат черешень, що дивно змішувався зі свининкою й часничком. — Частину грошей «рекет», звісно, собі забрав. Ну, за послугу же. А водій одужав і далі вже не сваривсь... У нас навіть трохи цей, кохання було.

То був кінець історії. Гепі енд.

Тільки бізнес все одно в Оксани не вдався.

Але Олю щось непокоїло. Може, Madonna della Likarnya наче знову дивилась на неї своїми проникливими очима?

— Але хіба ж вони не злочинці? — спитала Оля. — Вони ж крадуть наші гроші... Замість більше платити нам, власниця платить цьому твоєму «рекету».

— Але ж не просто так! Вони ж теж працюють, нас захищають.

— Від таких самих...

— Ой, Олю. Ти вирішуй сама. Це таке нове життя. Не гірше за старе, по-моєму. Просто до всякого життя прилаштовуватися треба. Чи що — лягти й вмерти?

Оля б, може, і вмерла. Та річ була не в ній, а в племінниці. Тож треба було спробувати. Спершу Оля благала свою роботодавицю, просила через рекетирів залагодити справу про пошук Маші в міліції — але власниця лише поплакала разом із Олею. Сказала — зараз не час:

— У них там свої проблеми. Якби стара бригада, то би нічого. А ці, що намагаються зараз район взяти, можуть дівчинку і...

— Що?

— А всьо!

Та Мама Оля не здалася. Світланка! — сяйнуло їй, наче справжнє світло. Вона ж може знати когось.

Телефон Світланчиних батьків, записаний олівцем у телефонній книжці, майже стерли пальці та час. Вісімка чи трійка... Мама Оля дарма вдивлялася — треба просто пробувати:

— Доброго дня! Можна Світланку до телефону? Не живе? Це Світланчина вчителька... Так, важливо. Як це пішла? Зовсім? — Мама Оля поклала слухавку й довго ще стояла в коридорі. — Теж зникла. Та що ж вони всі?

З того часу й почала Оля проводжати поглядом дорогі машини. Попросити покровительства чи ні? А взамін що? Ні в тому старому, ні в цьому новому житті, певно ж, нічого не дається задарма. 

Голос

 Мама Оля й Тамара ще бігають львівськими вулицями, ще заходять після роботи на дискотеки. Тицяють фотографію в обличчя підлітків напідпитку. Велика Ба попросила пересунути до вікна своє велике крісло. Виглядає когось із боку Городоцької, потім — з Листопадового Чину. П’ятнадцять днів тої осені. Велика Ба повертає голову різко, мов за командою: вправо — ні, вліво! Не пропустити б. Маша ось-ось з’явиться, руде волоссячко промайне між дубовим листям —