Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Мені так хотілося гарненько все розізнати, що я затрималася біля пані де Воланж, яка негайно ж лягла. Повечерявши коло її ліжка, ми рано залишили її під приводом, що їй потрібен спокій, і вирушили до кімнати дочки. Вона, виявляється, зробила все, чого я від неї чекала: зникли сумніви, було відновлено клятви у вічній любові й т. д. й т. ін. Загалом вона охоче пішла на все, але дурило Дансені ні на крок не зрушився з місця, на якому перебував. О, з таким красенем можна сваритися скільки завгодно: примирення не приховують ніяких небезпек.

Мала5, одначе, запевняє, що він хотів більшого, але що вона зуміла захиститися. Б’юся об заклад, що вона або хвастає, або прагне знайти йому виправдання. Я навіть майже переконалася в цьому. Мушу сказати, що на мене найшла примха впевнитися, на який такий захист вона здатна, і я, всього лише жінка, від слова до слова, до того заморочила їй голову, що… Словом, можете мені повірити, немає істоти, більш здатної піддатися раптовому пориву почуття. Ця крихітка і справді надзвичайно мила! Вона заслуговувала б на іншого поклонника! В усякому разі, у неї буде хороший друг, бо я до неї вже щиро прихилилась. Я обіцяла їй, що завершу її виховання, і, здається, додержу слова. Я часто відчувала необхідність мати повірницею жінку, і ця підійшла б мені більше за всяку іншу. Але я не можу нічого з неї зробити, поки вона не стане… тим, чим мусить стати. Ще одна причина бути невдоволеною Дансені.

Прощавайте, віконте. Завтра до мене не приходьте, хіба що вранці. Я поступаюся наполяганням кавалера провести з ним вечір у моєму будиночку.

Із ***, 4 вересня 17…

Лист 55

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Ти мала рацію, дорога моя Софі. Твої пророцтва вдаліші, ніж поради. Як ти й передбачала, Дансені виявився сильнішим за сповідника, за тебе, навіть за мене саму – і ось ми знову там же, де були. Ах, я не розкаююсь, а ти якщо і лаятимеш мене, то лише тому, що не знаєш, яка це радість – любити Дансені. Легко тобі говорити, як слід поводитися, тобі ж ніщо не заважає. Але коли б ти відчула, який біль заподіює нам горе того, кого ми любимо, як його радість стає нашою радістю і до чого важко говорити «ні», коли дуже хочеться сказати «так», – ти б перестала з чого-небудь дивуватись. Я й сама відчула це, і відчула дуже ясно, хоча як слід іще не розумію, чому це так. Чи думаєш ти, наприклад, що я можу бачити сльози Дансені й сама при цьому не плакати? Запевняю тебе, що це абсолютно немислимо. А коли він задоволений, я так само щаслива, як він сам. Можеш говорити все, що хочеш: ніякі слова не змінять того, що є, і я абсолютно впевнена, що це саме так.

Хотіла б я бачити тебе на моєму місці… Ні, я не те хотіла сказати, оскільки вже, напевно, не погодилася б поступитися будь-кому своїм місцем, але я хотіла б, аби ти кого-небудь полюбила. І не лише заради того, щоб ти мене краще розуміла й менше лаяла, а річ у тому, що ти теж стала б щасливішою або, вірніше сказати, ти б тільки почала ставати щасливою.

Наші ігри, наші веселощі – все це, бачиш, дитячі забавки: скінчаться вони, і після них нічогісінько не залишається. Але любов, ах, любов!.. Одне слово, один погляд, усвідомлення, що він тут, поруч, – ось що таке щастя. Коли я бачу Дансені, мені більше нічого не хочеться. А коли я його не бачу, так тільки його й хочу. Не знаю, як це вийшло, але можна подумати: все, що мені подобається, схоже на нього. Коли його зі мною немає, я про нього думаю, і коли я можу думати тільки про нього не відволікаючись, – наприклад, коли я зовсім сама, – я теж щаслива. Я заплющую очі, й мені відразу починає здаватися, що він переді мною, я згадую його слова, я його мовби чую. Від цього я зітхаю, а потім відчуваю якийсь жар, хвилювання… Не знаходжу собі місця. Це – наче мука, але мука, що приносить невимовну насолоду.

Я навіть гадаю, що, коли любиш, це поширюється й на дружбу. Проте моя дружба до тебе ніскільки не змінилась: усе – як було в монастирі. Але те, про що я тобі говорю, я відчуваю по відношенню до пані де Мертей. Мені здається, що я люблю її скоріше, як люблю Дансені, ніж як тебе, й іноді мені хочеться, щоб вона була ним. Можливо, так виходить через те, що це не дитяча дружба, як у мене з тобою, а можливо, і через те, що я часто бачу їх разом, і виходить, що я мовби помиляюся.

Словом, уся суть у тому, що вони обоє роблять мене щасливою, і, врешті-решт, я не вважаю, щоб моя поведінка була дуже поганою. Ось чому краще за все для мене було б, аби все залишалось, як воно є, і мене пригнічує тільки думка про заміжжя, бо якщо пан де Жеркур дійсно такий, як мені говорили, – а я в цьому не сумніваюся, – я просто не знаю, що зі мною буде. Прощавай, мила Софі, я, як і раніше, ніжно люблю тебе.

Із ***, 4 вересня 17…

Лист 56

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Для чого вам, добродію, відповідь, якої ви в мене просите? Вірити у ваші почуття – чи не означає мати зайву підставу побоюватись їх? Не заперечуючи їх щирості й не визнаючи її, хіба не достатньо мені – й чи не має бути достатньо і для вас – знати, що я не хочу й не маю права на них відповідати?

Якщо і припустити, що ви насправді мене любите (я погоджуюся на це припущення лише для того, щоби вже більше до цього не повертатися), хіба перешкоди, що розділяють нас, не залишаться такими ж непереборними? І що інше мусила б я робити, як не бажати, щоб ви зуміли