Читати книгу - "Робінзон Крузо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мій дикун виявився симпатичним, і я, не втримавшись, роздивлявся його у світлі свічки. На вигляд йому можна було б дати не більше двадцяти п’яти років. Смагляве, радше темно-оливкового кольору, округле обличчя його зараз здавалося спокійним, твердо окреслений рот був напіврозкритий у рівному диханні, між губами біліли міцні, наче слонова кістка, зуби; ніс мого дикуна не був приплющеним, як у негрів, а мав невелику горбинку й тонке перенісся. У цьому обличчі не було нічого лютого, лише мужня стриманість; час від часу він щось бурмотів уві сні, і тоді його губів торкалася посмішка, а вираз ставав м’яким і простодушним. Волосся він мав чорне, пряме і довге, зап’ястки – гарні й невеликі, як у європейця, а тіло його вирізнялося чудовою статурою та силою.
Я обережно вибрався з грота й присів під скелею, витягнувши стомлені ноги. Настав час перепочити й викурити люльку.
Розділ 36
П’ятниця
За півгодини обличчя тубільця завидніло в розколині, і він поквапився до мене.
Щойно наблизившись, він сумирно припав до землі, висловлюючи глибоку вдячність і шану. Обличчя його сяяло радістю й простодушним захватом, а жести казали мені багато про що. Він знову поставив мою ногу собі на голову, даючи зрозуміти, що від цієї хвилини стає моїм вірним рабом до кінця життя. Я підвів колишнього полоненого, посадовив його поруч із собою та, своєю чергою, намагався пояснити йому, що я радий нашій зустрічі, дуже ним задоволений і що нам треба навчитися розуміти один одного.
Ми повернулися до грота й там випили трохи рому, змішаного з водою. У цей напій ми вмочали кусні хліба – і з усього було видно, що частування моєму гостеві до смаку. Потім я оголосив дикунові, що віднині його ім’я буде П’ятниця. Я вирішив назвати його так на спомин про день, який подарував мені вірного товариша й помічника у справах. Урешті-решт, адже саме сьогодні, коли я порятував його, він ніби вдруге народився. Тубілець натомість мав називати мене «пан» – ім’я Робінзон Крузо йому було б складно запам’ятати й вимовляти. Я навчив його казати «так» і «ні», пояснивши значення цих простих і необхідних у спілкуванні слів.
Ночували ми у гроті, але, щойно розвиднілося, я вирішив, що час діяти. Розбудивши П’ятницю, я насамперед показав йому, що хочу, аби він носив одяг. Він не заперечував, навпаки, схвально закивав, і я видав моєму дикунові штани й сорочку – перші, що потрапили до рук, але не дуже годилися йому на зріст. Тим самим шляхом ми повернулися на пагорб, щоб поглянути, що відбувається на березі й чи залишилися на острові наші вороги.
Берег виявився безлюдним, човнів не було видно; зрозуміло, не дочекавшись одноплеменців, решта дикунів упливли, одначе я побоювався, що вони можуть повернутися будь-якої хвилини. Почекавши трохи, поки П’ятниця натішиться підзорною трубою, я повів його до свого головного сховища. Ми потрапили на ділянку не підземним ходом, а через частокіл, скориставшись перекидною драбиною, і весь цей час мій гість пильно й захоплено стежив за моїми діями та дивувався незнайомим речам.
Не затримуючись у будинку, я озброїв П’ятницю шаблею; лук, яким він чудово володів, разом із сагайдаком висів у нього за спиною. Крім того, я дав йому нести другу рушницю. Сам я прихопив іще й мушкет. Я збирався поглянути на те місце, де справляли бенкети кровожерні прибульці; мені потрібні були докладніші відомості про дикунів.
Те, що я побачив на березі, знову змусило мене здригнутися. Картина була жахлива, але П’ятниця зоставався байдужим. Він спокійно дивився на пісок, просяклий кров’ю, на залишки людських тіл, шматки звуглілого м’яса, дрібні кістки у попелі згаслого багаття. Я нарахував три черепи, і П’ятниця, вказуючи на них, пояснив, що всього були четверо полонених, трьох убили та з’їли, а йому – він ударив себе кілька разів у груди кулаком – удалося втекти; при цьому мій супутник радісно поглянув на мене і широко посміхнувся.
Наскільки я зрозумів із його пояснень, він належав до племені, яке програло битву іншим дикунам. Полонених воїнів відвезли в різні місця і здійснили ритуальне вбивство, а його і ще трьох молодих тубільців посадовили в одну з пірог, які припливли на мій острів. Він не хотів помирати, він утік, а пан його врятував – от і вся історія.
Зітхнувши, я звелів П’ятниці зібрати докупи черепи, кістки та інші жахливі рештки жертв, а потім кинути їх у багаття, яке я збирався розпалити, щоб знищити всі видимі сліди варварського звичаю. Він охоче взявся до роботи.
Аж раптом я помітив, що вбраний у матроський одяг дикун зовсім не проти поласувати людським м’ясом. На простосердому обличчі мого нового товариша був щиро канібальський вираз. Я відчув таке обурення, що П’ятниця злякався дужче, ніж якби його нещасні одноплеменці зненацька ожили. Я відразу ж дав йому зрозуміти, що негайно вб’ю його, якщо колись побачу навіть натяк на таке бажання.
Хлопець енергійно закивав на знак згоди та з надзвичайною спритністю кинувся виконувати моє доручення.
Знищивши всі сліди кривавої бійні, ми повернулися додому.
Щонайперше ми попили козячого молока й попоїли коржів, які надзвичайно сподобалися тубільцеві, а потім я вирішив забезпечити П’ятницю таким одягом, який годився б йому за розміром, і щоб він нічого не потребував. Я відшукав у скрині каноніра полотняні штани, трохи їх підрізав і додав до них один із моїх зручних поясів. Згодом пошив куртку з козячої шкури, використавши всі свої навички та вміння, щоб вона була зручною для П’ятниці, а на завершення змайстрував шапку, яка дуже скидалася на мою. Таким чином, мій тубілець мав пристойний вигляд і до того ж був страшенно задоволений тим, що став схожим на свого пана.
Слід зауважити, що спершу П’ятниця почувався в одязі незвично, особливо заважали йому штани, та й куртку хлопець, як мені здавалося, не дуже вподобав, проте потроху він звик і визнав, що голим, навіть на безлюдному острові, ходити не завжди зручно, особливо серед колючих заростей.
Наступним моїм кроком було влаштування житла для П’ятниці. Ще за часів свого безтурботного життя на острові я прилагодив над наметом додаткову покрівлю з гілля й жердин, кінці яких з одного боку впирались у схил, утворюючи над входом до печери щільний навіс. Іззовні навіс підтримували два міцні стовпи, між якими я прилагодив двері з дощок. Двері відчинялися всередину й на ніч замикалися на засув. Щоб розмістити П’ятницю зручніше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Робінзон Крузо», після закриття браузера.