Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

— Я не питаю, чому цей пан дозволяє собі подібні вислови, — слова вилітали, мов постріли. — Щойно побачила його тут уперше, зрозуміла, чим він живе. Не забувай, я вдова поліцейського. Хоч до знайомства з чоловіком мала багато можливостей навчитися читати людей, покійний Густав удосконалив моє вміння. Та й потім, від цього прямо залежало моє виживання в вашому чоловічому світі.

— Магдо…

— Мовчи, Климентію. Зараз краще мовчи, — зупинила вона. — Мені цікаво, і повір, мене справді хвилює відповідь, чому ти дозволив собі в моїй присутності почати подібну розмову, ще й підтримати її.

Кошовий ступив до неї.

Магда зробила назад крок, потім — ще один.

— Ні. Я хочу почути тебе. Ти згоден із сказаним? Ти поділяєш думку стосовно поляків? Ти певен, що цей твій Гірняк…

— Не мій!

— …що цей твій Роман Гірняк говорив лише від свого імені? Не забувай, він журналіст чи принаймні вважає себе таким. Отже, є певна частина людей, яким близькі подібні припущення. Ляхи, — Магда наголосила на цьому слові, — провокують русинів, — вона промовила так навмисне й не приховувала того, — аби почати тут, у тилу, якусь свою війну. Ти хіба не розумієш, що навіть сам факт подібних розмов, тим більше — публічних, послабить суспільність, яка разом, разом, Климентію, протистоїть зараз одному для всіх нас ворогу? Ти надто захопився політикою, і тут не можна, просто неможливо лишатися розважливим.

Кошовий зняв капелюха, покрутив у руках, зі свого місця пожбурив на стіл і влучив. Такого жесту Магда не чекала, промова захлинулася, Клим негайно з цього скористався.

— Дозволиш сказати? — й не чекаючи, повів далі: — Я багато думаю над цим, і висновок напрошується тільки один. А саме: історія з Захаром Ладним сталася дуже вчасно. Жодного позитиву не маю на увазі. Ти знаєш усі ті самі факти, які відомі мені. Нагадала — ти вдова поліцейського. Думаю, ти теж зрозуміла: все, що трапилося після того, як стрілець потрапив у Бригідки за підозрою у банальному, на жаль, зрозумілому вбивстві на ґрунті ревнощів, кимось старанно організоване. Мета? Каюсь, не знаю. Але варто встановити, кому вигідно, намалюється ясніша картина. Ось чому, Магдо, я готовий балакати з усіма й слухати всіх, від кого можна почути бодай маленьку підказку. І так, я вислухав Гірняка. Та це не означає, що я з ним згоден.

Поки говорив, блискавки стали не такими рясними та яскравими.

— Ти живеш із полячкою, Климентію, — сухо мовила Магда. — Ти спиш із нею в одному ліжку, перепрошую за інтимну подробицю. Пан Гірняк знає це. І при тобі звинувачує поляків у провокаціях проти українців. Ти мовчиш. Як я повинна реагувати і що маю думати?

— Не приймати на свій рахунок. Аби я попросив тебе піти, залишити нас, це виглядало б не краще.

Магда зітхнула:

— Ти не зрозумів.

— Чого?

— Нічого. Зовсім нічого. Я справді могла не чути цієї розмови. Але Гірняк би все одно сказав тобі те саме. Навряд чи ти поспішив би переповісти мені, полячці, її зміст.

— Магдо, на наші нинішні стосунки все це жодним чином не вплине!

— Ось бачиш — нинішні. Тим більше — на минулі. А на майбутні? Климентію, подібні думки ширяться, а настрої — посилюються. Рано чи пізно твої колеги виставлять рахунок за стосунки з полячкою.

— Такого не буде! Отут я вже не дозволю!

Магда гірко посміхнулася:

— Знаєш, що погано і до чого ти, мудрий, не додумався? Польська громада, значно більша, ніж ваша, одного разу пред’явить те саме мені. Не думай, що в близькому мені середовищі подібних розмов не ведеться. Ось чому я обурена і засмучена водночас.

— Чому?

— Все не йде — стрімко летить до взаємного знищення. Ми з тобою не зупинимо нічого, Климентію. І досить з мене сьогоднішнього дня. Роби що хочеш або — що, як вважаєш, повинен. Мене лиши, я хочу з цим переспати.

Поки говорила, впоралася з ґудзиками пальта.

Струсила його з себе на підлогу, чого дотепер ніколи собі не дозволяла.

Пішла в спальню, зачинила двері.

А Клим підняв пальто, став посеред зали й чітко усвідомив: віднині і найближчим часом туди, до спальні, він не зайде.

Розділ дванадцятий

Старшина Арсенич

Підозри підтвердились — між ними виросла стіна.

Клим переночував на канапі. До того Магда вийшла кілька разів, але розмова не задалася. Облишивши спроби шукати примирення, поки не стануть зрозумілішими глибинні причини раптової сварки, він, уже за звичкою, випив перед сном три келишки наливки, викурив міцну самокрутку й вклався спати.

Ранок мудрішим за вечір не виявився. Магда трималася підкреслено чемно, навіть виявила не властиву раніше надмірну турботу, ледь не силоміць запхнувши йому горня кави. Потому перевдягнулася, вперше за два роки демонстративно зачинившись, і пішла, кинувши на прощання щось коротке й холодне.

Але Кошовий ненавидів себе в той момент не за те, що дозволив сварці статися. Його мучило інше: загнана далеко всередину втіха, що лишився наодинці зі своїми думками. Й тепер має повне право не звітувати нікому, куди й для чого пішов. Тим більше — не ділитися думками, котрі, як виявилося, можуть роздратувати Магду й викликати, на його щире переконання, не зовсім адекватну реакцію.

Рішення вибратися до Роздолу, куди стрільці напевне подалися маршем ще вчора по обіді, після поминок, прийшло вночі, коли крутився в очікуванні сну. Старшина Арсенич, людина зі шрамом, чийого імені Клим не запам’ятав, виринув у цій справі зненацька, і щось підказувало: він таки відіграв певну роль. Ланцюжок, як розраховував Кошовий, потягнувся від Гірняка. І нехай збільшився на одну ланку. Все одно рано чи пізно він дістанеться кінця й побачить того, хто його тримає.

Баламута.

Раніше Кошовий уже назвав його так. Але остаточно визначення визріло само собою теж цієї ночі. Тепер Клим не уявляв собі інакше того, хто вправно, з віртуозною майстерністю сіпає за невидимі ниточки людей, каламутить, баламутить. А ті, кого він збиває з пантелику, не підозрюють, що перетворилися на ганчір’яних маріонеток, змушених проти волі грати п’єси чужого театру.

Сидіти з цим усім удома й переливати з пустого в порожнє Кошовому не дозволяла діяльна натура. До всього, атмосфера власного помешкання тиснула на нього вперше з того часу, як він побачив у спальні мертве тіло нареченої. Розбрат, а особливо — чітке усвідомлення неможливості примирення найближчим часом, справляли не менш гнітюче враження, бо, як три роки тому,