Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Найбільш значущий текст античності, присвячений примітивізму, знаходиться в одній герметичній праці, що її важко датувати (можливо, після IV ст. н.е.) та назвою якої є «Kore Kosmou»[466] (цей термін позначає Ізіду як «зіницю ока світу» чи як «діву світу»). Мом, тобто персоніфікована критика[467], дорікає Гермесу тим, що він дав душам, створеним Богом, людські тіла та створив сміливих і зухвалих істот, здатних бачити, завдяки їхній відвазі, «прекрасні таємниці природи». Вони дослідять усе, що є прихованим:

Люди вирвуть коріння рослин та дослідять властивості їхніх соків. Вони проникнуть у природу каміння та усередину не лише живих істот, які, як я сказав би, не мають розуму, вони препарують собі подібних, керуючись бажанням дізнатися, як ті створені[468].

Вони відправляться у море, створюючи кораблі, вони досягнуть найвіддаленіших куточків землі, вони піднімуться до небесних тіл. На думку Мома, існує лише один спосіб стримати безмежну людську зухвалість — це сповнити людей неспокоєм і стурбованістю. Вони будуть одержимі прагненням реалізувати свої проекти та, коли останні зазнають поразки, їх почне точити смуток і жаль. Тут можна згадати байку Гігіна[469], яку наводить Гайдеґер у «Бутті та часі»[470] і яка розповідає, що це Турбота зліпила шматок намулу, з якого створена людина. Тут, напевно, міститься натяк на ім’я Прометея, якого в античності усі вважали творцем людини. «Прометей» справді означає «передбачливий», а також «турботливий». Як би там не було, тут йдеться глибоку психологічну істину. Адже бажання та проект, зокрема, «прометеїв» технічний проект, породжують турботу.

4. Модерні побоювання: Руссо та Ґьоте

Ці протести триватимуть упродовж століть та посилюватимуться в міру розвитку науки й техніки. Ми розглянемо лише кілька прикладів. У 1530 році Агріппа Нетесгаймський, який був, між іншим, завзятим прихильником природної магії, різко критикував винаходи цивілізації та маніпуляції, що здійснюються всупереч природі у науковій та ремісничій діяльностях, такі як пошук дорогоцінних металів у шахтах і копальнях та утримання тварин в загонах у сільському господарстві[471].

У XVIII ст. ми можемо побачити, як потроху вимальовується сумнів щодо еволюції наукових знань. Йдеться, насамперед, про настанову зневіри Дідро, який, між іншим, зовсім не відкидає того, що він називає «експериментальною філософією», проте не вірить в успішне завершення зусиль вчених та у спорудження цієї нової Вавілонської вежі:

Якщо порівняти безконечну множину природних феноменів із межами нашого розуміння та слабкістю наших органів чуттів, чи можна очікувати від повільності наших робіт, від їхніх частих і тривалих перерв, від рідкісності геніїв-творців чогось іншого, окрім розірваних та відокремлених частин великого ланцюга, що пов’язує всі речі?[472]

У Жан-Жака Руссо знаходимо чудове відлуння античної критики та стурбованості, зокрема тих, що були висловлені Овідієм, Сенекою та Плінієм. У своїй промові 1750 року Руссо категорично відповідає «ні» на поставлене Академією Діжона запитання: «Чи сприятиме очищенню звичаїв відновлення наук та мистецтв?». Більше того, науки та мистецтва зіпсували їх, адже люди не захотіли почути попередження природи:

Щільне покривало, яким вона [вічна мудрість] приховала всі свої дії, повинно було, вочевидь, попередити нас про непотрібність марних досліджень. Водночас, чи змогли ми скористатися хоча би одним з її уроків, чи змогли ми безкарно проігнорувати хоча би один із них? Отже народи повинні наразі знати, що природа вирішила вберегти нас від науки, так само як мати вириває з рук своєї дитини небезпечний предмет; вони повинні знати, що скільки існує прихованих таємниць, стільки існує нещасть, від яких вона хотіла їх вберегти, а також, що страждання на шляху навчання є не найменшим з її благодіянь[473].

Водночас, Руссо не вважає, що можна повернутися до золотого віку природного стану. Адже перші люди жили в якомусь несвідомому та апатичному стані, позбавлені спілкування між собою. Між іншим, на його думку, золотого віку насправді ніколи не існувало, адже «дурні люди перших часів були нездатні насолоджуватися ним» і він повністю «вислизав від освічених людей наступних часів»[474]. Не можна повернутися назад та ліквідувати прогрес наук і мистецтв, навіть якщо він призвів до псування звичаїв, до розбещеності, до лицемірства. Водночас, треба усвідомлювати це зло, спричинене розкриттям таємниць природи. Вдосконалюючи «мистецтво», можна було б «залагодити зло, яке мистецтво почало завдавати природі»[475].

Отже, Руссо вбачав у ідеї таємниць природи попередження людини Природою про небезпеки, які несуть у собі науки, техніки та цивілізація. Водночас він не заперечував, що Природа дозволила розкривати себе експериментальним наукам та прогресу цивілізації, проте платнею за це розкриття є чималі загрози й ризики для самої людини. Кант в «Антропології» добре підсумував думку Руссо з цього приводу:

Намальовану Руссо похмуру картину людського роду, що ризикнув вийти зі стану природи, не варто сприймати як пораду повернутися до цього стану та до життя у лісах; це не є його справжньою думкою; він хотів висловити проблематичність досягнення людським родом власного призначення шляхом поступового невпинного наближення до нього; така думка не впала з неба: досвід давніх та нових часів має збентежити кожного мислячого індивіда та зробити сумнівним для нього прогрес нашого роду […] Руссо не вважав, що людина має повернутися до природного стану, він хотів, щоб людина подивилася на себе ретроспективно, з позиції того стану, якого вона досягла сьогодні[476].

Цілком можливо, що Руссо також надихався епікурейським описом еволюції людства, що його дав Лукрецій у своїй поемі. З одного боку, Лукрецій описує тут перших людей одночасно як таких, що не знали ні здивування, ні спільного блага[477]. З іншого боку, він виділяє два етапи у розвитку культури[478]. На першому етапі потреби та необхідності, а зовсім не прагнення до пізнання, змусили людей відкрити необхідні для життя речі, в цілому — речі прості і природні. На другому етапі бажання, а не необхідності, призвели до винаходу технік, таких, наприклад, як мореплавство, ткацька та металургійна справа, призначені створювати речі, що, перетворившись на предмети нестримного бажання, породжували розкіш і війни.

…рід наш