read-books.club » Сучасна проза » Львів. Пані. Панянки 📚 - Українською

Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

191
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Львів. Пані. Панянки" автора Уляна Дудок. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 81
Перейти на сторінку:
щаслива і гарна, у блакитному сукняному плащі, який виміняла у хорунжого Яремкевича. Лише приторочена збоку шабля тихо відбивала такт ходу на халяву крага. І тиша довкола. І темрява. Ніч вляглася на дорогу посеред села, як стара велика баба, загорнувши всі хатки у свої широкі спідниці, згасивши усі вогники – анумо всім спати! Степанів йшла ледь видимою дорогою, яку швидше вгадувала, аніж бачила, за порошею на примерзлому путівцю. «Майже як колись у Винниківському лісі!» – всміхнулася своєму спогаду, намацувала ногами стежку, по силуетах хаток та дерев орієнтуючись, куди іти. Та раптом ніч заворушилася. Назустріч Оленці щодуху мчали якісь сіруваті і чорні тіні.

– Г-гав! Р-р-р! Гав-гав! – завалували пси, десь здалека і щоразу ближче. О-ой! Вони вже коло неї! Один, другий, злющі! Позбігалися, напевно, з усіх дворів, збилися у зграю, гавкають, щирять ікла, гарчать. Людоньки, рятуйте! З малої дитини неймовірно боялася собак. А-а-а! Який він страшний, як вовк, оцей найбільший псюра! А ікла які! Побігли дрижаки по тілу… Холодний жах і встид! Отут от серед села візьмуть і загризуть молодого вояку…

– Гар-р-р! Ур-р-р-р! – здоровенний собацюра, певно, вожак, розпинав широкі груди лютим гарчанням, підстрибував і наступав на Олену. Ай! Нога ковзнула, і дівчина шурхнула у примерзле болото дороги. Щось холодне і тверде впнулося у руку. Шабля! Блискавично – плазом – поміж брів тому найстрашнішому псові – а на тобі! Пес аж заскавулів, а Олена ривком скочила на рівні і – ж-жах-ж-жах – широкий миттєвий рух – шабля розрізає нічне повітря, скавчать розлючені псиська. Відгавкуються, але розбігаються. Ну що ж, і цього ворога здолала. «І то немало!» – видихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках і ногах.

«А хлопці в таборі не натішаться з моїх пригод!» – всміхнулася подумки.

– То як так, пані кадете, не побоялися з доктором Трильовським сперечатися,[56] не побоялися Пілсудському свої зауваги виказувати.[57] А тут сільські неграмотні пси – і ваших аргументів не послухали? – Іван і далі жартував, тішився, що знову бачив свою ніжну квітку такою щасливою, що повернулася до них. І до нього. А хлопці щиро реготали над її дитячими страхами, аж сльози втирали.

– Овва, та якби я з ними побалакала, то, може б, і з миром пішли. А то ж пси мадярські, української мови не знають, виховання не мають, про те, що я дівчина, не здогадуються, – чоловіки зареготали знову.

– Але то добре – раз прийняли за мужчину – значить останній іспит здала. Маю право бути вояком, рівним із вами! – поміж жартом видихнула наболіле.

– Та якби всі вояки були такі, як ти, то війну б за пару місяців виграли, – обізвався найстарший за віком жовнір, Василь Галущак. – Ти така, як чоловік, у бою, навіть кріпша. А як плачеш над пораненими – вертається в тебе жінка.

Тільки всміхнулася у відповідь, змовчала. Чулася як удома серед цих суворих чоловіків. Гомоніли про справи, у колі рідних облич побратимів, при ватрі, оповідала, кого бачила, як ведеться пораненим у шпиталях, який настрій у віденців, що думають про війну. Рада була оповісти їм про свої мандри, але тільки коротко, про те, що бачила, кого. Про себе майже не оповідала.

А в той самий час у Відні уже готували до друку поштові картки та марки із портретом Олени Степанів – слава цієї скромної дівчини дістала крила, летіла світом, дивувала і захоплювала – незалежно від бажань незвичайно скромної героїні.

* * *

Липень. І рік 1963. У Львові несамовито буйно квітнуть садки і парки, липи своїм золотим цвітом, своїм густим медовим духом аж памороки забивають. Але коло цього вікна теплий вітер спинився. Сторожко війнув у напіввідчинене вікно.

– А-аа! Аа! А! – жінка чи то наспівувала, чи то стогнала. Лежала в ліжку і наче витанцьовувала пекельні па зі своїм болем: погойдувалася, скручувалася в равлика, розпростувалася. Біль пронизував її так, що увесь світ – гарний сонячний літній світ – щезав, вибухав гарячим червоним світлом, крутив огненними хвилями і гинув у чорній прірві цього страхітливого танцю. Хвороба геть висотала з неї життя. Шкода сина, Славка. Один він ходить коло неї. Ой! Знову!

– А-аа! Аа! А! Господи, скільки тої муки… Не можу.

Стільки всього витримала, а тепер уже не можу…

О, відпустило. Невже? Почув Господь її молитву? А це що? Славко ж закрив усі штори… Звідки стільки світла? То сонце! Але ж зараз літо. А звідки стільки бозу? І сонце пустує, бавиться в лоскітних дотиках малих, дрібних квіточок, таких густих і одностайних, як її побратими у шанцях на Маківці. Як прегарно вони сміються, ті щирі, ті прості й такі незбагненні квіти! І летять, летять просто в очі спогадами, спалахами з її життя…

Спалах – і ось – маленький німець, білочубий хлопчичок зазирає їй у очі приязно, ласкаво. Таке диво – подарував їй галузку розквітлого бозу, їй, переляканій сільській дитині, що приїхала вчитися до Львова. «Квітка для русинської квітки!» – пробелькотів, червоніючи. Перший дарунок у її житті від хлопця! Скільки ж їй було? Років десять? Більше? Засоромилася тоді, втішилася, а хлопчисько крутнувся і втік.

Спалах – і – що це? Як гарно! Акації, поставні, високі, вигойдують білими і жовтими кетягами цвіту. І знову щирий боз – повногруді, розкішні корчі,[58] наче пишні молодиці, вимаюють на вітрі. Це ж оті, що росли на Сикстуській,[59] у дворі їхньої школи. Але ж їх вирвали з корінням, геть знищили ту красу, сама бачила, плакала, бо так безжально то діялося… А вони живі! Гляньте, які прегарні!

І знову – спалах!

– Галю-ю-ю! – то кличе брат, Ананій. Вони вже завоювали всі зарості кропиви, ворог знищений і порубаний, лежить безславно на землі, хоча іще кусає, як босою ногою зачепиш. З братом – сусідські Петрик, Марійка та Славця. Дуже люблять діти свою затійницю Галю, бо вона весела, прудка, з нею ніколи не нудно. Усіма верховодить, навіть старшим братом, а ще його сподні[60] норовить вбрати, як біжать бавитися, усе щось придумує і полагоджує, усі забави – у війну та битви!

– Гайда купатися! – і світлоголові, мов курчата, дітлахи вже помчали до Золотої Липи, на зелені трави шовкові, до води – такої вільної, прозорої. Хочеш летіти – отак, як птах? А в ріці – можеш! Повернешся на спину, розкинеш руки – і небо над тобою, і сонце в нього пірнуло, регочеться, і хмарки його зачіпають. Поважні такі, як тітка Мокрина

1 ... 36 37 38 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів. Пані. Панянки"