Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

— Може, уже підемо? — відрізала я.

Він неквапливо йшов поряд і, як завжди, курив сигарету.

— Елеанор, — сказав він, — правда, не переймайся цим. Коли люди кажуть о сьомій, вони мають на увазі о пів на восьму, не раніше. Найімовірніше, ми прийдемо першими!

Від цих слів мене аж пересмикнуло.

— Але чому? Навіщо вказувати час і мати на увазі щось зовсім інше і як людям це знати?

Реймонд загасив сигарету і кинув її в канаву. Він схилив голову набік, розмірковуючи.

— Я не знаю, як інші це розуміють, і тепер я над цим замислився, — сказав він. — Ти просто робиш так, і все. — Він подумав ще мить. — Це ніби… розумієш, коли ти запрошуєш когось у гості і кажеш приходити о восьмій, то завжди відчуваєш жах, коли хтось… якщо хтось приходить рівно о восьмій, а ти ще не готовий, ще не навів лад, не виніс сміття. Якщо хтось приходить вчасно або — що гірше — раніше, то така поведінка сприймається людьми як прихована агресія.

— Я взагалі не розумію, про що ти говориш. Якби я запросила гостей на восьму, то була б готова до восьмої. Інакше це неефективне планування часу.

Реймонд знизав плечима. Він не докладав зусиль, щоб охайно вдягнутися на вечірку, натягнувши на себе свою звичну уніформу, яка складалася з кросівок (зелених) і футболки. На цій був напис «Карцеті[10] у мери». Незрозуміло. На ньому джинсова куртка, світліша за його джинси. Я не думала, що костюм може бути з джинсової тканини, але я бачила його на власні очі.

Будинок Лаури було розташовано в кінці охайного провулку, де стояли невеличкі сучасні будинки. На узбіччі я помітила кілька машин. Ми підійшли до вхідних дверей, і я побачила червону герань у ящиках для квітів. Герань мене трохи тривожила: її насичені, в’язкі пахощі, міцні та овочеві, геть не скидались на квіткові.

Реймонд натиснув кнопку дзвінка — пролунали вступні акорди Третьої симфонії Бетховена. Двері відчинило хлоп’я із замащеним обличчям, сподіваюсь, то був шоколад. Він витріщився на нас. Я витріщилася на нього. Реймонд зробив крок уперед.

— Привіт, хлопче! — сказав він. — Ми прийшли в гості до твого дідуся.

Хлопчик продовжував на нас дивитися без ентузіазму.

— У мене нові черевики, — сказав він ні з того ні з сього. І цієї миті позаду нього в коридорі з’явилася Лаура.

— Тітонько Лауро, — озвався він, не повертаючись, судячи з тону його голосу, він був не в захваті, — тут ще люди на вечірку.

— Я бачу, Тайлере. Чому б тобі не піти пошукати свого брата, може, ви надули б для нас ще кілька кульок?

Він кивнув і кудись побіг, його крихітні ступні задріботіли сходами.

— Заходьте, — Лаура усміхнулася Реймонду. — Тато буде радий вас бачити.

Мені вона не усміхнулася. Зазвичай так завжди відбувається, коли я спілкуюся з іншими людьми.

Ми зайшли всередину, Реймонд ретельно витер ноги біля входу. Я зробила те саме. Це виявився той непередбачуваний день, коли я брала з Реймонда приклад у соціальній поведінці.

Він віддав Лаурі квіти й пакет, і вона здавалася задоволеною. Я зрозуміла, що, попри прохання в лікарні, мені варто було щось принести в подарунок. Я збиралася пояснити, що вона сказала нам цього не робити і я люб’язно хотіла виказати свою повагу до її бажань, але, перш ніж я розтулила рота, Реймонд випалив:

— Це від нас з Елеанор.

Вона зазирнула в пакет — я гаряче сподівалася, що там не було желейних цукерок і чипсів, як минулого разу, — і подякувала нам обом. Я кивнула у відповідь.

Вона провела нас у вітальню, де сидів Семмі та його родина. Тихо грала банальна поп-музика, а на кофейному столику стояли мисочки з закусками. Сукня огортала Лауру, ніби чорний бандаж, і вона похитувалася в туфлях на високих підборах з п’ятисантиметровою платформою. Її біляве волосся було — я намагалася дібрати правильне слово, — було високим і пухким і спадало на плечі блискучими хвилями. Навіть Боббі Браун могла б подумати, що на ній забагато макіяжу. Реймонд, вражений, розтулив рота так, що в нього можна було просунути конверт. А от Лаура, здавалося, не помітила його реакції.

— Реймонде! Елеанор! — вигукнув Семмі, махаючи з глибини величезного крісла, оббитого оксамитом. — Лауро, принеси їм випити, добре? У нас має бути просекко, — сказав він упевнено.

— Тобі більше не можна, тату, — зауважив старший син. — Ти ж вживаєш знеболювальні.

— Та годі тобі, синку, життя тільки одне! — життєрадісно промовив Семмі. — Зрештою, могло бути значно гріше, еге ж, Елеанор?

Я кивнула. Звісно, він мав рацію. Кому, як не мені, це знати.

Лаура з’явилася перед нами, тримаючи в руках два келихи з шипучою рідиною, яка за кольором нагадувала сечу. На моє превелике здивування, я випила напій за три ковтки. Він був сухий і вершковий на смак, дуже смачний. Я замислилася над тим, чи був він дорогим і чи зміг би замінити горілку. Лаура подивилася на мене і наповнила мій келих.

— Ти схожа на мене — я п’ю лише бульбашки, — сказала вона схвально.

Я скинула поглядом кімнату.

— У тебе красивий будинок.

Вона кивнула.

— Я витратила кілька років, щоб зробити все так, як мені подобається, але тепер я почуваюся тут щасливою, — промовила вона.

Мене вразило те, наскільки все поєднувалося одне з одним, наскільки все було чистим і сяяло. Усюди були текстури — пір’я і пух, оксамит, шовк, — що мінилися барвами коштовного каміння.

— У цьому місці могла б звити гніздо якась гарна пташка, — зауважила я. — Кетцаль чи імператорський орел, приміром.

Здавалося, вона щосили намагалася дібрати правильну відповідь, дивно. Вистачило б простого «дякую».

Після тиші, яку не можна було назвати надто дискомфортною через напій з бульбашками, вона запитала мене про роботу, і я пояснила, чим займаюся і як познайомилася з Реймондом. Ми подивилися на нього — він вмостився на поруччі Семового крісла та сміявся з жарту його сина.

— Могло бути гірше, знаєш, — сказала вона з хитрою посмішкою. — Маю на увазі, якщо трохи довести його до ладу, зробити пристойну зачіску…

За мить я збагнула, що вона мала на увазі.

— О ні! Ти мене неправильно зрозуміла. У мене вже є дехто. Він вродливий і освічений, і талановитий — загалом культурний, розумний чоловік.

Лаура посміхнулася.

— Оце тобі пощастило! А як ви познайомились?

— Чесно кажучи, ми ще не знайомі, — пояснила я, — але це лише питання часу.

Вона закинула голову назад і засміялася — я почула глибокий,