Читати книгу - "Вибрані романи"

— Мабуть, після того розриву?

— Можливо...

— Евхеніє, Евхеніє!

У цю мить пролунав дзвінок у дверях, і Ауґусто, тремтячи, з розпаленим обличчям, роздратовано вигукнув:

— Що таке?

— Росаріо чекає! — почувся голос Лідувіни.

Колір обличчя в Ауґусто змінився, він став мертвотно блідим.

— Ага! — вигукнула Евхенія. — Я тут заважаю. Прийшла Росаріо... і вона чекає на вас. Тепер ви бачите, що ми можемо з вами бути тільки друзями, добрими друзями, дуже добрими друзями?

— Але, Евхеніє...

— Вас чекає Росаріо...

— Але ж ти мене відкинула, Евхеніє, сказавши, що я хочу тебе купити й до того ж ти мала іншого, то що ж мені було робити, після того як, побачивши тебе, я навчився кохати? Ти хіба не знаєш, що таке розчарування, що таке знехтувана любов?

— Гаразд, Ауґусто, ось тобі моя рука; ми ще зустрінемося, але не намагайся повернути до життя те, що минуло.

— Ні-ні, нічого не минуло, нічого!

— Гаразд, гаразд, іди зустрічай Росаріо...

— Ради Бога, Евхеніє...

— Зрештою, нічого дивного в цьому нема. Мене свого часу також чекав... Маурісіо. Ми ще побачимося. І будьмо серйозними у ставленні до самих себе.

Вона наділа капелюха, подала руку Ауґусто, який схопив її, підніс до губів і покрив поцілунками, і провів її до виходу. Якусь хвилину він дивився, як вона спускається сходами, струнка, впевненою ходою. За якусь мить вона обернулася, подивилася на нього знизу й привітала його поглядом і помахом руки. Ауґусто повернувся до свого кабінету й, побачивши там Росаріо, яка стояла там, тримаючи в руці кошик із випрасуваною білизною, з роздратуванням у голосі запитав:

— Чого тобі треба?

— Мені здається, доне Ауґусто, що та жінка обманює вас...

— А тобі яке до цього діло?

— Мені є діло до всього, що стосується вас.

— Ти хочеш сказати, я тебе обманюю...

— Для мене це якраз не має значення.

— Ти хочеш, аби я повірив, що після тих надій, які я тобі дав, ти мене не ревнуєш?

— Якби ви знали, доне Ауґусто, як мене виховано і в якій родині, ви зрозуміли б, що хоч я ще дівчинка, проте вже не знаю, що таке ревнощі. Дівчата мого походження...

— Замовкни!

— Як бажаєте. А проте, повторюю, та жінка вас обманює. Якби так не було, якби ви кохали її й таким був ваш смак, то хіба я не хотіла б, аби ви одружилися з нею?

— Ти все це кажеш щиро?

— Щиро.

— Скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

— Ходи сюди, — і взявши її обома руками за плечі, він обернув до себе її обличчя й подивився їй у вічі.

І колір обличчя змінився в Ауґусто, а не в неї.

— Правду кажучи, дівчино, я тебе не розумію.

— Думаю, що так.

— Я не розумію, що це в тебе: невинність, підступність, насмішка, скороспіла розпущеність...

— Це тільки любов.

— Любов? До чого?

— А ви хочете знати, до чого? Ви не образитеся, якщо я вам скажу? Обіцяєте мені, що не образитеся?

— Ну ж бо, кажи.

— Це любов до вас і я люблю вас за те, що ви чоловік нещасливий і бідолашний...

— Іти мені це кажеш?

— Не хочете — не слухайте. Але вірте цій дівчині. Вірте... Росаріо. Навіть Орфей не любить вас так вірно, як вона!

— І завжди любитиме?

— Завжди!

— Хоч би що сталося?

— Так, хоч би що сталося.

— Ти, ти справжня... — і він підійшов, аби обняти її.

— Ні, не тепер, коли ви заспокоїтеся. І коли не...

— Гаразд я тебе зрозумів.

І вони попрощалися.

Залишившись один, Ауґусто подумав: «Я схибнуся, обираючи між ними двома... Я вже не я...»

— Мені здається, вам, сеньйорито, треба зайнятися політикою або чимось подібним, — сказала Лідувіна, подаючи йому обід. — Це вас розважило б.

— Чи не з неба тобі прийшла ця думка, жінко Божа?

— Бо краще буде, якщо ви знайдете спосіб самі себе розважити, ніж вас розважатимуть... Та ви й самі бачите.

І коли Аугусто вже грав у карти, він зненацька поклав колоду на стіл і запитав:

— Скажи мені, Домінґо, коли чоловік закохається у двох або більше жінок водночас, що він повинен робити?

— Усе залежить!

— Як-то все залежить?

— А все дуже просто. Якщо в нього багато грошей і вистачає зухвалості, то нехай одружується з усіма, а якщо ні — то з жодною.

— Але ж, чоловіче, твій перший варіант неможливий.

— Якщо маєш багато грошей, то все можливо.

— А якщо вони довідаються одна про одну?

— Для них це не має значення.

— Хіба жінці байдуже, чоловіче, що інша жінка забирає частину любові її чоловіка?

— Вона задовольняється своєю частиною, сеньйорито, якщо він не обмежує ті суми грошей, які вона витрачає. Жінці дуже не подобається, коли чоловік обмежує її в їжі, у вбранні, в усіх витратах на предмети розкоші. Але якщо він дозволяє їй витрачати стільки, скільки їй хочеться, тоді... Тоді вона народжує від нього дітей...

— А коли вона народить від нього дітей, тоді що?

— Справжні ревнощі, сеньйорито, спричиняються дітьми. Саме мати не захоче терпіти іншу матір або жінку, яка може стати матір’ю для її чоловіка. Саме мати не терпітиме, щоб її чоловік поміняв її дітей на інших дітей або на іншу жінку. Але якщо дітей у неї нема і її не обмежуть ані в харчуванні, ні у вбранні, ні у можливостях похизуватися, тоді вона нічим не обурена й усім задоволена. Якщо, крім тієї жінки, яка йому коштує дорого, чоловік має іншу, яка йому нічого не коштує, та, що коштує йому дорого, майже не ревнує до тієї, яка йому нічого не коштує, а якщо вона не тільки нічого йому не коштує, а ще й дає прибуток, якщо він передає тій першій жінці гроші, які отримує від другої, тоді...

— Тоді що?

— Тоді усе в них відбувається якнайкраще. Повірте мені, сеньйорито, Отелло не існують...

— А Дездемони?

— Дездемони можуть бути...

— Але ж ти казав...

— Річ у тому, що перед тим, як я одружився з Лідувіною і прийшов служити сюди до вас, сеньйорито, я служив у багатьох панських