Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

був того дня удар поручника Казімежа Філіповича «Корда» на Перикірку. Село було здобуте, а українські підрозділи змушені до втечі. На початку березня підрозділ підпоручника Єжи Красовського «Леха» здобув перемогу під час розвідувальної операції під Гайками. Вдало також закінчилися бої вояків «Громади» за Коритницю 12 березня (там начебто були вбиті 33 українців) і 18 березня за Запілля. Упродовж двох місяців, від 11 січня до 18 березня 1944 року вояки 27-ї ВПД АК провели шістнадцять великих боїв із українцями. Операції проти УПА слід визнати успішними. Завдяки їм було розширено оперативний простір дивізії, забезпечено польські сили від раптового нападу українців. А ще солдатам не бракувало порівняно доброго харчування, бо в покинутих українських селах інтенданти знаходили багато їжі. Саме такою побачив Волинь лікар дивізії Ґжеґож Федоровський:

По [...] полях блукають цілі стада худоби. Паші мають доволі. Бо це і сіно в копицях, і всі стодоли стоять настіж. [...] В стодолах хазяйнують хмаровиння курей, розкормлених на волинській пшениці. [...] А посеред вулиці, голосно рохкаючи, щокроку трапляється сполохана льоха, ведучи за собою часто вже добряче вгодованих поросят[163].

У наступні дні головним супротивником дивізії стали німецькі підрозділи. На початку березня 1944 року воякам АК вдалося встановити контакт з підрозділами Червоної Армії. 17 березня майор Ян Шатовський «Коваль» зустрівся з генералом Сергєєвим, командиром радянських військ, які наступали на Ковель. Під час зустрічі, що відбулася в дружній атмосфері, Шатовський розповів радянському командирові про становище польської дивізії та висловив готовність співпрацювати в боях із німцями, що було радо сприйнято. Встановлення контактів із радянськими військами вплинуло на ставлення вояків дивізії до українського населення. Читаємо:

Після прибуття на Волинь регулярних совєтських військ практично припинилися будь-які реквізиції — «бамбьошкі» та акції помсти. Здавалося, що присутність совєтських військ вплинула на ці зміни. Мабуть, так само, як совєти, ми теж демонстрували, що українці є нашими повноправними громадянами. Ми не могли створювати прецедентів для втручання совєтів, які б мусили захищати наших громадян. Тепер знайшлися гроші, щоб купувати харчі для війська від українців, чи тих же совєтів[164].

20 березня в межах узгодженої з Червоною Армією операції підрозділи АК опанували Турійськ. Інформація про зайняття цього невеликого селища була переказана по радіо до Лондона і негайно з’явилася в офіційних повідомленнях союзників. Це викликало лють радянського керівництва. Відразу ж після появи цієї інформації Перший секретар ЦК Компартії України Микита Хрущов став наполягати офіційно її спростувати (що й було вчинено), доводячи, наче єдиними польськими військами, які воюють проти німців, є лише групи, цілковито підпорядковані радянським військам.

Не дивно, що за цих обставин наступна зустріч із радянським керівництвом 26 березня почалася з виразного конфлікту. Коли підполковник Ківерський «Олива», вітаючись із генералом Сергєєвим, згадав, що вони зустрічаються на польській землі, радянський командир негайно заявив: «Тут українська земля, а Польща починається допіру за Бугом»[165]. Під час зустрічі аківців переконували підпорядкувати дивізію структурам Війська Польського в СРСР, на що Ківерський відповів відмовою. Проте поляки в оперативному сенсі підпорядкувалися Червоній Армії та разом із нею взяли в найближчі дні участь у битві за Ковель.

Хоча місто було оточене, німці завдали низку ударів, покликаних його розблокувати. Частина атак припала на позиції 27-ї ВПД АК в мосурських лісах. Аківці через брак важкого озброєння ледве трималися, а тим часом німцям не тільки вдалося відновити зв’язок із ковельським гарнізоном, а й створити для польських підрозділів загрозу оточення. В ніч із 12 на 13 квітня підполковник Ківерський на зустрічі з генералом Громовим попросив дозволу відвести дивізію за лінію річки Турія, але отримав категоричну відмову. Громов доручив йому, незважаючи на втрати, боронити позиції в мосурських лісах. Слухняне виконання цього наказу означало би знищення всієї дивізії, і не виключено, що радянські спецслужби саме цього й прагли.

18 квітня німці замкнули кільце оточення, до того ж у бою загинув командир дивізії. За наказом майора Тадеуша Штумберк-Рихтера «Жеґоти», котрий заступив «Оливу», в ніч із 20 на 21 квітня аківці прорвалися на Полісся. Там, постійно ведучи бої з німцями, вони були повторно оточені в середині травня у шацьких лісах. У зв’язку з важким становищем дивізії «Жеґота» вирішив прориватися за радянську лінію фронту. Під час маршу на вихідні для атаки позиції був отриманий наказ Головного Командування АК про те, щоб прориватися на Люблінщину. Більшість підрозділів повернули на захід, проте група капітана Казімежа Жаняка «Ґарди» не отримала нового наказу, і його загін у складі шестисот вояків пробився за ріку Прип’ять, втративши під пекельним вогнем 120 осіб.

Решта дивізії, маневруючи між німецькими підрозділами, дісталася до Західного Бугу і 9 червня переправилася на Люблінщину. 20–21 липня 1944 року солдати дивізії знову взяли участь у операції «Буря», визволяючи Коцьк і Любартів. Незабаром після приходу радянських військ дивізія була роззброєна, а відтак перестала існувати.

Солдати 27 Волинської ПД АК безумовно хотіли включення Волині до складу післявоєнної Польщі. Однак, основна мета усієї операції «Буря» полягала в тому, щоб показати світові прагнення польського суспільства жити у вільній державі, незалежній і від Німеччини, і від СРСР. Отже, це була операція, у військовому сенсі скерована проти Німеччини, але в політичному сенсі — супроти СРСР. Таким чином, реалізуючи план «Бурі», чи то на Волині, чи у Варшаві, повстанці АК воювали передусім за вільну, незалежну Польщу, а в другу чергу — за таку, чи інакшу лінію кордону.

Капітан Міхал Фіялка «Сокіл», учасник польської кампанії 1939 і французької 1940 року, офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК, скинутий на парашуті 1 вересня 1942 року над Польщею, в 1944 році командував одним із батальйонів Волинської дивізії. Через багато років поспіль він писав:

Я бачив багато різних армій і націй, із якими воював пліч-о-пліч. Проте ніде й ніколи я не зустрічав таких хоробрих, жертовних і здатних усе віддати на службі Батьківщині солдатів, як вояки 27-ї Волинської піхотної дивізії[166].

«В Східній Малопольщі ми маємо війну»

Ще до початку антипольської чистки на Волині в цивільних структурах польського підпілля міркували, яку політику відроджена Польська Республіка має провадити стосовно української меншості. Серед конспіративних політичних угруповань щодо цього питання окреслилися три напрямки політичного мислення. Перший, репрезентований такими націоналістичними середовищами, як Національна партія та «Шанець», узагалі заперечував існування «українського питання», твердо наполягаючи на національній асиміляції. В цьому колі лунали ідеї про те,