Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Вона дозволить тобі одружитися зі мною?

— Ще не знаю.

— Хіба вона про це не пише?

— Якщо й пише, то десь у кінці.

Я подумав: «Як ти чванишся тим, що ти degagé[53], репортер, а не автор передових, і скільки лиха ти нишком накоїв. Справжня війна не така жорстока. Міномети завдають менше зла».

«Чи краще буде для тебе, якщо я піду проти своїх найглибших переконань і скажу „так“? Ти пишеш, що тебе відкликають в Англію, і я можу собі уявити, як тобі не хочеться цього. Ти зробиш усе, щоб як-небудь полегшити цю прикрість. Я зовсім не здивуюсь, якщо ти, добре підпивши, навіть одружишся. Спершу ми справді намагалися, щоб з нашого шлюбу щось вийшло, — і ти, і я, — але нічого не вийшло. Вдруге так уже не намагаються. Ти пишеш, що втратити цю дівчину для тебе — все одно що вмерти. Одного разу ти написав ці самі слова, присягаючись мені,— можу показати твого листа, я все ще бережу його. Гадаю, що це саме ти писав і Енн. Ти запевняєш, що ми завжди намагалися говорити правду одне одному, але, Томасе, твоя правда така недовговічна! Нащо сперечатися з тобою і все це тобі доводити? Легше діяти так, як підказує мені моя віра, хоч ти й вважаєш це нерозсудливістю, і просто написати тобі: я не вірю в розлучення, моя релігія забороняє його, а тому моя відповідь, Томасе, — ні і ще раз ні!»

До кінця листа, де стояло «З любов’ю, Елен», ще залишалося з півсторінки, але далі не варт було й читати. Напевно, там були новини про погоду і про мою стареньку тітку, яку я дуже любив.

Я не маю підстав нарікати — адже чекав саме такої відповіді. В листі було багато правди. Я тільки шкодував, що їй довелося все це висловити, та ще й так детально, бо ці думки завдали болю не тільки мені, а і їй.

— Вона пише «ні»?

Я відповів, майже не задумуючись:

— Вона ще не вирішила. Ще є надія.

Фуонг засміялася:

— Ти кажеш «надія» з таким кислим обличчям!

Готуючи опіум, вона прилягла біля моїх ніг, як вірний пес на могилі рицаря-хрестоносця, а я розмірковував, що мені сказати Пайлові. Після того як я викурив чотири люльки, майбутнє мене вже не так лякало, і я сказав Фуонг, що в нас ще є надія: моя дружина вирішила порадитись з адвокатом. З дня на день тепер можна чекати телеграми про те, що я вільний.

Не так це й важливо. Ти міг би покласти гроші на моє ім’я, — сказала вона, і я виразно почув, як її вустами говорила сестра.

— Я не маю ніяких заощаджень, — сказав я. — Мені важко перебити ціну Пайлові.

— Не турбуйся. Якось усе залагодиться. Завжди можна знайти вихід, — сказала вона. — Сестра каже, що ти міг би застрахувати своє життя на моє ім’я.

І я подумав, як це тверезо, що вона розуміє ціну грошей і не промовляє пишномовних і зобов’язуючих фраз про любов. Цікаво, чи довго витримає Пайл, цей романтик, її внутрішню жорстокосердість. А втім, він, звичайно, добре забезпечить Фуонг, і її жорстоке серце пом’якшає, наче м’яз, який довго не напружували тому, що не було потреби. Багатим — усі блага.

Того вечора, перед тим як зачинилися крамниці на вулиці Катіна, Фуонг купила ще три шовкових шарфи. Вона сиділа на ліжку і показувала їх мені, голосно захоплюючись яскравими барвами, заповнюючи порожнечу в моїй душі своїм співучим голосом. А потім дбайливо позгортала їх і заховала в свою шухляду, де лежала вже ціла дюжина шарфів; здавалося, вона закладає основу свого скромного щастя. А я закладав хистку основу свого майбутнього, написавши тієї ж ночі листа до Пайла з тими непевними ясністю і передбачливістю, що їх спричиняє опіум. Ось що я писав йому, — недавно я знайшов цього листа в книжці Йорка Гардінга «Роль Заходу». Пайл, очевидно, саме читав цю книжку, коли принесли лист. Може, він скористався ним як закладкою і не став читати книжку далі.

«Дорогий Пайле», — писав я йому, і вперше у мене виникло спокусливе бажання написати: «Дорогий Олдене»,— тому що, кінець кінцем, лист був діловий і мало чим відрізнявся своєю брехливістю від інших ділових листів.

«Дорогий Пайле!

Я збирався написати Вам з госпіталю, щоб подякувати за все, що Ви зробили для мене тієї ночі. Ви, безумовно, врятували мене від не дуже приємного кінця. Зараз я вже потроху пересуваюся, правда, поки що з допомогою ціпка: я зламав ногу, очевидно, якраз у тому місці, де перелом не такий небезпечний, а старість ще не добралася до моїх кісток і не встигла зробити їх крихкими. Треба нам якось зустрітись і відзначити моє одужання. (На цьому слові перо моє спіткнулось, а потім, як мурах, що наштовхнувся на перепону, обійшло його іншою дорогою). Мені треба відзначити не тільки це; і я знаю, що Ви теж будете раді, бо завжди казали, що інтереси Фуонг обом нам дорожчі за все на світі. Коли я повернувся додому, мене чекав лист від дружини; вона майже дала згоду на розлучення. Тепер Вам нічого більше турбуватися про Фуонг».

То була жорстока фраза, але я зрозумів її жорстокість, лише перечитавши листа, а змінювати що-небудь було пізно: краще вже розірвати весь лист, ніж викреслювати написане.

— Який шарф тобі подобається найбільше? — спитала Фуонг. — Мені жовтий.

— Звичайно, жовтий. Сходи в готель і відішли цього листа. Вона подивилася на адресу.

— Я можу сама віднести його в місію. Не треба буде витрачати грошей на марку.

— Ні, краще кинь його в скриньку в готелі.

Потім я знову ліг і, відчуваючи той спокій, що його дає опіум, подумав: «У крайньому разі, вона не піде від мене, доки я не поїду звідси, а завтра, можливо після кількох люльок опіуму, я придумаю, як лишитися тут».

2