Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

Його дружина розгублено зиркнула на нього.

– Я не… справді не знаю, про що ти, Філіпе.

– Ти не бачиш, Поллі, що, у певному сенсі, це виклик для мене? Виклик для моєї кмітливості. Я не особливо гостро відчув смерть твоєї матері чи аж так захоплювався нею. Ні. Вона зробила все можливе, щоб завадити твоєму одруженню зі мною, проте я не тримаю на неї зла, тому що успішно забрав тебе в неї, чи не так? Хіба ні, моя дівчинко? Ні, це не бажання помсти, це навіть не прагнення справедливості. Гадаю, здебільшого це цікавість, хоча, можливо, є й інший, кращий бік.

– Це те, у що тобі не варто встрявати, – умовляла Мері. – Нічого доброго не буде з того, що ти встряватимеш. О, Філіпе, будь ласка, будь ласка, не роби цього. Поїхали додому й забудемо про все.

– Ну, – почав Філіп, – тобі досить добре вдається возити мене скрізь, куди лиш заманеться, так? Але я хочу залишитися тут. Невже ти проти, щоб я інколи робив те, що бажаю?

– Я хочу, щоб у тебе було все, що ти бажаєш, – відповіла Мері.

– Насправді ні, люба. Ти волієш піклуватися про мене, ніби про нетямуще немовля, вирішуючи за мене, що для мене краще щоденно й у всьому. – Він засміявся.

Дивлячись на нього із сумнівом, Мері промовила:

– Я ніколи не знаю, коли ти серйозний, а коли ні.

– Окрім цікавості, – сказав Філіп Дюррант, – ще хтось повинен дізнатися правду.

– Навіщо? Що доброго станеться? Ще когось запроторять до в’язниці. Як на мене, це жахлива ідея.

– Ти не зовсім зрозуміла, – узявся пояснювати Філіп. – Я не говорив, що викажу поліції того, хто б це не був (якби я з’ясував це). Не думаю, що вчинив би так. Це залежить, звісно, від обставин. Мабуть, марно виказувати когось поліції, коли я й досі вважаю, що там не могло бути жодних речових доказів.

– Тоді, якщо немає жодних речових доказів, – допитувалася Мері, – як ти збираєшся щось дізнаватися?

– Бо, – продовжив пояснювати Філіп, – є багато способів дізнаватися про щось, знати це без усяких сумнівів раз і назавжди. І, гадаю, тобі відомо, що це стає необхідним. Справи в цьому домі йдуть не дуже добре й незабаром іще погіршаться.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти нічого не помітила, Поллі? Як щодо твого батька та Ґвенди Вон?

– Що з ними? І чому моєму батькові закортіло одружуватись у його віці!

– Я можу його зрозуміти, – не погодився Філіп. – Зрештою, з ним досить несправедливо повелися в шлюбі. Тепер він має шанс на справжнє щастя. Пізнє щастя, якщо тобі так більше до вподоби, але він його має. Чи радше мав. Їхні стосунки зараз не надто безхмарні.

– Вочевидь, то все та справа, – невиразно пробурмотіла Мері.

– Авжеж, – сказав Філіп. – Усе це та справа. Вона щодень штовхає їх усе далі один від одного. І цьому можуть знайтися лише дві причини. Підозра та провина.

– Підозра щодо кого?

– Ну, нехай один щодо одного. Чи підозра з одного боку й усвідомлення провини з іншого. Чи навпаки. Продовжуй, як тобі до вподоби.

– Не треба, Філіпе, ти заплутуєш мене. – Раптом легеньке пожвавлення проступило в тоні Мері. – То ти вважаєш, це Ґвенда? – запитала вона. – Мабуть, таки твоя правда. О, було б щастя, якби Ґвенда.

– Бідолашна Ґвенда. Бо вона не із сім’ї, так?

– Так, – підтвердила Мері. – Я про те, щоб це не був хтось із нас.

– Це все, що ти про це думаєш, так? – поцікавився Філіп. – Як це впливає на нас.

– Звісно, – погодилася Мері.

– Звісно, звісно, – передражнив її роздратовано Філіп. – Біда з тобою, Поллі, тому що в тебе немає уяви. Ти неспроможна поставити себе на чиєсь місце.

– З якого дива? – промовила Мері.

– Так, з якого дива? – повторив Філіп. – Насправді, гадаю, щоб згаяти час. Я спроможний уявити себе на місці твого батька, Ґвенди: якщо вони не винуваті, яке це для них пекло. Яке це пекло для Ґвенди – раптом відсторонитися. Глибоко в душі знати, що вона не зможе вийти заміж за чоловіка, якого, зрештою, кохає. А тепер постав себе на місце свого батька. Він знає (не може не знати), що жінка, в яку він закоханий, мала і можливість скоїти вбивство, і мотив. Він сподівається, що вона цього не робила, він думає, що вона цього не робила, але він невпевнений. Ба більше, він ніколи не буде впевнений.

– У його віці… – почала Мері.

– О, у його віці, у його віці, – нетерпеливився Філіп. – Хіба ти не розумієш, що для чоловіка його віку це ще гірше. Це останнє в його житті кохання. Малоймовірно, що в нього буде інше. Воно глибоке. А з іншої точки зору, – продовжив він, – припустімо, що Лео вийшов із туману й тіні замкнутого світу, в якому йому вдавалося жити так довго. Припустімо, що це він убив дружину. Можна пошкодувати бідолаху, чи не так? Ні, – замислено додав він, – не те, що я справді можу хоч на мить уявити, що він щось таке вчинив. Але не сумніваюся, що поліція може це добре уявити. Тепер, Поллі, послухаймо твою точку зору. Хто, на твій погляд, це зробив?

– Звідки мені знати? – здивувалася Мері.

– Ну, можливо, ти не можеш знати, – правив своє Філіп, – однак поміркувавши, могла б видати дуже непогану ідею.

– Я кажу тобі, що відмовляюся взагалі думати про це.

– Мені цікаво чому… Чи це просто неприязнь? Чи це, мабуть, тому, що ти таки знаєш. Мабуть, у своїй байдужій спокійній голові ти цілком впевнена… Така впевнена, що не хочеш думати про це, що не хочеш сказати мені? Це Естер у тебе на гадці?

– З якого лиха Естер убивати матір?

– Немає справжньої причини, так? – замислено промовив Філіп. – Але знаєш, про таке іноді читаєш. Син або дочка, яким здебільшого ні в чому не відмовляють, дають собі волю – і одного дня трапляється дурня. Люблячі батьки відмовляються платити за кінотеатр, або за купівлю нової пари туфель, або велять повернутися із прогулянки із хлопцем о десятій. Це може бути щось не надто важливе. Проте це немов підкладати вибухівку під потяг, який уже рушив. Раптом підліток, про якого йдеться, у нападі шаленства підносить молоток, чи сокиру, чи, ймовірно, кочергу – і готово. І хоч це завжди важко пояснити, проте воно трапляється. Це кульмінація довгого ланцюжка притлумлених бунтів. Це модель, яка б пасувала Естер. Розумієш, із Естер проблема в тому, що ніхто не знає, що коїться в