Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

class="p1">Давно досягнувши пенсійного віку, санітарка продовжувала працювати — куди подінешся, коли маєш внука-студента й безробітного зятя? Юлій помітив, як важко нахилятися старенькій з її кульшовим та колінним артритом, і спочатку допомагав прибирати, майстерно уникаючи небезпеки потрапити при цьому на очі начальству, яке забороняло піддослідним виконувати господарську роботу, натомість пропонувало гуляти в надійно огородженому дворику та читати книжки. Найкумеднішим було те, що ініціатором такого порядку колись виступив саме Андрій Андрійович Камінський, і це заняття Шульги, за яким, звичайно ж, непомітно спостерігали, викликало жваві обговорення серед його колег. Чи колег Камінського? Таки його. Відтепер.

Пізніше Юлій, потайки, звісно, позбавив бабу Клаву від її хвороби, яку ще не навчилися лікувати сучасні медики. Попросив нікому не розповідати про його уміння зцілювати руками.

Добрі стосунки з літньою прибиральницею мали користь: ледь він натякнув, що хотів би навчитись плести, як розчулена баба Клава почала давати уроки, дивуючись, чому її учень одразу взявся за дуже складну річ — на п’яти спицях. За справою охоче розповідала новини:

— Не стало спокою останнім часом — професор на всіх зизим оком дивиться, таким духом дихає, що не приведи, Господи!

— І часто з ним таке трапляється? — Шульга обережно підтягнув клубок за нитку.

— Правду кажучи, не часто. Та щось не заладилося в них з роботою, ото всі й бігають, як чорти.

— Не заладилося?

— Працював тут Андрій Андрійович Камінський, хоч і лікар, та сам дуже хворий. Недавно помер. Рак у нього був. І шлунку, і легень, і ще чогось. Курив же стільки! З цигаркою майже не розлучався, навіть коли лікарі заборонили, смоктав незапалену. Отакий був упертий! А як помер, то його поховали, та так тихенько, без ушанування, ні вінків тобі підходящих, ні оркестру… Видатних людей так не ховають. Вкинули до могили — і все, прости мене, Господи, грішну. А насправді, — вона стишила голос, — подейкують, що він наче живий, але пропав. Шукали, та знайти — не можуть!

Юлій на мить перервав роботу:

— Справді?

— Говорили… Ти нічого не чув, бо якраз хворів, коли ця веремія закрутилася. Зараз попритихали, а тоді що коїлося! Лаялися, кричали. І все через того Камінського… А ще я чула, — баба Клава знову по-змовницьки зашепотіла, — що душу Андрія Андрійовича хотіли вживити у твою голову…

Шульга лише усміхнувся, а вона продовжувала далі:

— Таки вони щось з тобою зробили?

— Помітно?

— Ще б пак. Ти після хвороби занадто почав задумуватися.

— Думати корисно, Клавдіє Михайлівно, особливо таким пропащим фруктам, як я, — Юлій говорив весело, не соромлячись, але стара заходилась заспокоювати:

— Не переживай, сонечко, головне, що пиячити кинув, а твоє від тебе не втече… Будуть і з тебе люди.

У відповідь колишній алкоголік глянув так, ніби хотів усміхнутись, однак схилив голову й мовчки продовжував плести шкарпетку.

Нарешті минули моторошні дні, коли він годинами не підводився з ліжка або куняв у траві маленького інститутського садочка, спантеличено дивився на всіх, хто до нього звертався, й подовгу думав перед тим, як відповісти на простісіньке запитання. Пам’ять і мислення поступово нормалізувалися, очі дивились уважно й розумно, він ставав дедалі енергійнішим, життєрадіснішим, почав шукати товариства й спілкування. Така активна поведінка не була притаманна Шульзі — то млявому, то безглуздо-метушливому, і аж ніяк не нагадувала дратівливого Камінського, чиї сухий діловий тон та недовірливо стулений рот відвертали від нього навіть найдоброзичливіших співрозмовників.

Вельф навів-таки лад у своєму значно збагаченому мозкові. Щоправда, емоції, несподівані думки та бажання остаточно приборкати все ще не вдавалося. Не так-то просто примусити людей стати частинами сильнішого, енергійнішого індивіда. А як заважають невитравні стереотипи, що вибухають у підсвідомості в ті моменти, коли найменше цього чекаєш! Проте він нарешті відважився й на тестування. Результати інтелектуальних тестів виявилися навіть кращі, ніж раніше в Камінського, а особистісні методики дали такі чудові показники, що Вуселко запідозрив його в нещирості, бо для професіонала, яким був Андрій Андрійович, обійти рифи коректурної шкали — заввиграшки. Одначе на екрані томографа все мерехтіло в межах «доброї норми».

Отже, «розтроєність» пам’яті аж ніяк не заважала успішній діяльності. Клопотався іншим — потрібно виробити нарешті стратегію єдиної особистості, яку доведеться «зліпити» з різних прагнень, різних світоглядів, різних культурних настанов. Вельф не бажав відмовлятися від жодної з індивідуальностей, вбачаючи в кожній щось потрібне для себе, хоча й жахався, як ці люди могли так існувати — не люблячи по-справжньому ні себе, ні навколишніх. Один шукав забуття в горілці, інший, не звертаючи ні на що уваги, гнався за успіхом у науці, яка стала idee fixe. Кодекс поведінки авіларців вимагав суворої стриманості у стосунках, особливо з чужинцями, і Вельф завжди страждав від самотності. А ці двоє самі відгороджувалися від людей через страх та невміння зрозуміти тих, хто поруч. Елементарна емоційна нерозвиненість.

Ну от, він знову образив їх обох. Не хотів, справді. Він, схоже, найгірший у цій шизофренічній компанії.

Шульга зітхнув і показав бабі Клаві шкарпетку:

— Може, вже починати п’ятку?

Санітарка уважно оглянула його роботу й компетентно порадила:

— Не полінуйся пров’язати ще кілька рядочків. Хай краще довші будуть, аніж закороткі.

— А п’ятку плетуть і виворітними теж?

Проте замість відповіді почув швидкі кроки, двері рвучко відчинилися.

Професор Вуселко, ледь увійшовши, просвердлив бабу Клаву колючим їдким поглядом, якого завжди лякалися його підлеглі. Прибиральниця звелася на ноги, хапливо намагаючись сховати плетення, але упустила клубок.

Юлій підхопив його однією рукою, другою зграбно тримав недов’язану шкарпетку, розчепірену на п’яти спицях.

— Від таких різких рухів у мене можуть попадати петлі, — сказав з осудом і тут же додав зовсім м’яко: — Куди ж ви, Клавдіє Михайлівно? Без вас я п’яточку не вив’яжу.

Та невпевнено покосилася на Вуселка:

— Може, іншим разом, Юлечку?

— Авжеж, — роздратовано підтвердив професор, — залиште забавки на вільний час.

Баба Клава забрала свій клубок та плетиво і вмить зникла.

А Шульга став уважно прислухатись до радіо. Звучала стара знайомо-невпізнавана пісня:

Вітер старі імена розвіває,

Нема вже дороги

В покинутий рай, —

співав чарівливий жіночий голос, –

Якщо в юрбі ти мене не впізнаєш,

Не повернеш мене,

Любий, прощай…[1]

Останні слова заглушили позивні радіостанції.

Вуселко вимкнув радіо і сів, підсунувши стільця ближче до ліжка.

— Що це за пісня?

— Яка? — не зрозумів професор.

— Щойно звучала по радіо.

— Я не слухав.

— Вибачте, я на хвилинку, — Юлій виглянув у коридор, тримаючи плетиво в руках. — Катерино, ти слухаєш радіо?

Юна