Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Для притомної суперечки треба, щоб її учасники були чесними й мали добрі наміри. Реальна близькість живить довіру та взаєморозуміння. Ми ж не ходячий мозок, що обробляє розрізнені дані. Ми вислуховуємо іншу людину, покладаючись частково на численні візуальні та слухові сигнали, а не просто на потік слів. Викладачі особливо добре знають, наскільки різний вплив має матеріал, який вони давали дистанційно і в особистому спілкуванні, коли студент міг ставити питання, насуплюватися чи коли на його обличчі з’являвся вираз раптового осяяння.

Відстань та анонімність руйнують терпіння й презумпцію доброї волі. Швидкий доступ до інформації та можливість говорити без необхідності слухати в поєднанні з «клавіатурною відвагою», що дозволяє людям казати одне одному слова, яких вони ніколи не вимовили б віч-на-віч, убивають розмову. Як зауважив письменник Ендрю Салліван, частково це пояснюється тим, що в інтернеті все хитко, тому кожен учасник дискусії вимагає, щоб його сприймали на рівних з іншими.

Переважно живить таку ситуаці саме те, чим переймалися батьки-засновники щодо демократичної культури: почуття, емоції та нарцисизм заміняють докази, прикладні знання та громадянську активність. Так, часом випадкові раціональні думки все ще пролітають туди-сюди, але стало значно менше арбітрів, що могли б установити, які з цих думок справді правдиві, притомні та доречні.[76]

Твітер, фейсбук, редіт та інші соцмережі можуть бути майданчиками для притомних дискусій, проте надто часто подібні сайти стають прихистком для безкінечного потоку самовпевнених тверджень, хибної інформації та образ замість справжньої розмови.

Звісно, інтернет уможливлює спілкування між людьми, які інакше ніколи не зустрілися б. Інтроверти можуть казати, що майданчики на зразок редіта чи коментарі в онлайн-виданнях відкривають двері для спілкування з людьми, які раніше не хотіли вступати у відкриті дискусії взагалі. На жаль, якщо дозволити будь-кому висловлювати власні погляди, то будь-хто й буде це робити: саме тому так багато видань, включно з Toronto Sun і Daily Beast, закрили коментарі до своїх публікацій онлайн.

Таке спілкування не надто сприяє послабленню прив’язаності пересічного обивателя до хибної інформації. Насправді проблема може бути навіть серйознішою, ніж здається. Стикаючись із незаперечними доказами того, що вони помиляються, деякі люди ще завзятіше кидаються захищати свою думку замість того, щоб змиритись із власною помилкою. Це «ефект вогню у відповідь», коли люди подвоюють зусилля, щоб уберегти свої переконання, хай якими незаперечними будуть ознаки того, що ті хибні.[77]

Інтернет, як писав Девід Даннінґ, загострює цю проблему численними способами і не в останню чергу тим, що спростування тупої ідеї вимагає озвучення її в процесі дискусії принаймні один раз. Для викладачів та інших фахівців — це мінне поле, адже вони ризикують підтвердити помилку, просто її повторивши:

Ще, звісно, існує проблема безупинної дезінформації в місцях, які, на відміну від аудиторії, складно контролювати — на зразок інтернету та новинних видань. У цих умовах Дикого Заходу найкраще взагалі не озвучувати популярні хибні судження. Вам не вдасться змінити думку людей, кажучи їм, що Барак Обама не мусульманин, тому що часто вони пам’ятають усе сказане, окрім головного слова «не».[78]

Фахівцям, що намагаються протистояти цьому впертому невігластву, може здаватися, що вони допомагають, але фактично експерти просто підливають оливи у вогонь. Це не допоможе, а тільки посилить полум’я.

Інтернет — це найбільший у людській історії анонімний засіб для спілкування. Здатність сперечатися на відстані та здешевлене відчуття рівності, до якого він призвів, роз’їдає довіру та повагу поміж нас усіх: як серед фахівців, так і серед обивателів. Будучи наодинці перед клавіатурою та збиваючись у зграї на сайтах і в онлайн-групах, які зосереджуються на підтвердженні будь-яких ідей, політично та інтелектуально мільйони американців загрузли у власних упередженнях. Соцмережі на зразок фейсбуку розширюють цю камеру відлуння. Як писала Меґан Макардл у 2016 році, «навіть якщо ми несвідомо блокуємо людей, які з нами не погоджуються, фейсбук сам фільтрує наші стрічки так, щоб ми бачили більше контенту, який лайкнули. А що ми лайкаємо? Людей і дописи, які поділяють наші думки».[79]

Особливо це небезпечно тепер, коли соцмережі на зразок фейс­буку й твітеру стали основними джерелами новин та інформації для багатьох американців, а фахівці намагаються на власний ризик пробити цю броню політичної ізоляції та самовпевненого невігластва. Досить складно сперечатися навіть з однією людиною, яка щось не так зрозуміла, але спроби дискутувати з особою, що має в арсеналі «симпатичні» сайти як докази та легіони анонімних однодумців у соцмережах із такими самими хибними поглядами, відразу приречені. Тим часом професіонали, що наполягають на логіці, фундаментальних знаннях і базових правилах щодо джерел інформації, ризикують бути засудженими онлайн-користувачами ХХІ століття: останні скажуть, що фахівці — просто елітаристи, які не розуміють чудес Інформаційної доби.

Нехай сайти та інтернет-опитування ненадійні, але журналісти здатні докопатися до правди замість того, щоб утягуватися самим у цей вир. Журналісти все ще можуть служити арбітрами в цьому хаосі, застосовуючи ретельні інструменти розслідувань, покладаючись на надійні джерела та перевірку фактів.

А може, як побачимо в наступному розділі, і не можуть.

Розділ 5

«Нова» нова журналістика й у великій кількості

Чарлі: Мам, цікаво, що ти називаєш Weekly World News газетою. Газета ж містить факти.

Мей: У цій газеті є факти. І вона восьма за поширенням у всьому світі. Так? Купа фактів. «Вагітний чоловік народив дитину». Це факт.

Із фільму «Я одружився на вбивці із сокирою»

Я читав це в газеті

Знаєте, що шоколад може допомогти схуднути? Звісно, знаєте. Ви читали про це в газеті. Власне, ви могли про це читати в кількох газетах, і горе тому фахівцю, включно з лікарем, який насмілився б переконувати вас у протилежному. Зрештою, приховування чудотворних для зниження ваги якостей найсмачнішого продукту у світі дуже характерно для фахівців.

На щастя, німецький науковець Йоганнес Боганнон з інституту харчування та здоров’я написав статтю, яка була опублікована в журналі, а потім радісно переписана пресою по всьому світу, довівши те, про що ми так довго здогадувалися: шоколад справді корисний.

Тільки от Йоганнеса Боганнона не існує. Як не існує й інституту харчування та здоров’я. Журнал, що опублікував ту статтю, справжній, але, напевне, він не дуже переймається рецензуванням і редагуванням. «Йоганнес» Боганнон — це насправді журналіст на ім’я Джон Боганнон, який (за словами самого Боганнона) є «частиною команди ґонзо-журналістів[80] та одного лікаря», що хотіли «показати, як легко перетворити погану науку на гучні заголовки про харчові примхи».[81]