Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

— Знаю, — сказав Проклятий. — Ти помреш від кинджала.

— Усе? — насмішкувато запитав Зширіз.

— Ні, — похитав головою Рига.

Він ступив крок уперед і різким рухом поправив пасмо.

— Тепер усе.

Правитель сповз на сходинки трону. Він намагався вирвати скорченими пальцями кинджал із горла, — але не міг.

Охоронці накинулися на Ригу, викрутили йому руки, а той, не звертаючи на них уваги, плюнув в обличчя вмираючого.

— Ти вбив Гаттіна, але я помстився за матір і батька.

Це все, що він сказав».

За свідченням Ганеля, впродовж кількох наступних годин відбувся новий палацовий переворот. Кропрег, син Гаттіна Другого, зміг свого часу втекти й перебував далеко від батьківщини; тепер повернувся і запанував, завдяки озброєній підтримці своїх прибічників.

Але ця частина історії Риги Проклятого мало стосується теми нашої книги. Значно цікавіша роль, що зіграв у тих подіях, безіменний суур, згадку про якого знаходимо в Ганеля.

«Місяць Нуз-Ал, день п’ятий.

(випущено авторами)

Рига не брав участі у тому, що відбувалося. Він захворів, і нічого дивного; він завжди був хворобливим.

Через події, які мали історичне значення, на нездужання Риги ніхто не звернув уваги. Його поклали в челядній і забули. Ніхто не хотів морочитися з Проклятим.

Це було два дні тому. Сьогодні до палацу прийшов суур. Я впізнав його — саме з ним колись пішов подорожувати Рига. Суур запитав про Проклятого, його відвели до хворого.

(випущено авторами)

Місяць Нуз-Ал, день сьомий.

(випущено авторами)

Помер Проклятий. Суур був біля нього до останнього. Тіло за наказом мудреця спалили на поховальному вогнищі. Такою честю удостоюють лише вельможних панів, але суур наполіг, а Кропрег був не проти. Попіл суур забрав із собою».

Так скінчилося життя Риги Проклятого.

Наступне повідомлення про носія феномену…

Я відірвався від книги і покрутив коліщатко. Лампа почала світити яскравіше; я продовжив читання, перегорнувши кілька наступних сторінок.

Як уже зазначалося в попередніх розділах, властивості Пресвітлих умовно можна розділити на корисні та шкідливі; передусім — для їхнього носія. І якщо власники шкідливих багато в чому повторювали долю Риги Проклятого, решта проживала своє життя відносно спокійно. Але, так чи інакше, стикалися із суурами. Мандрівні мудреці, безперечно, зіграли свою роль в історії феномену Пресвітлих, а зігравши, залишили сцену (див. Додаток № 5)

Стосовно ж…

Світла від лампи вже не вистачало для читання. Я потер очі й зрозумів: стомився. Днина вийшла насиченою, зовсім не схожою на інші вихідні.

Місце, на якому я зупинився, довелося закласти тоненькою трапчаною закладкою. Я відсунув книгу й замислився. Не хотілося залишати «Феномен» тут, бо, судячи з усього, повернуся сюди не скоро. Не буде великої шкоди, якщо я візьму книгу з собою. Буду проглядати вечорами, перед сном.

Зачинивши бібліотеку, я відніс книгу до себе і повечеряв. Перед сном вирішив освіжити кімнату і відчинив вікно — приміщення миттєво наповнило завивання. Вітер унизу, в ущелині, співав стародавній поховальний гімн, і я дуже сподівався, що — не на нашу честь. Деякий час слухав, потім поставив заглушку і пішов до ліжка.

Скінчився перший тиждень перебування в «Останній вежі».

ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

У двері постукали:

— Вставайте, пане.

— Встаю! — гукнув я. І перевернувся на інший бік, аби рипіння ліжка підтвердило сказане.

Тиша.

Ну, ще трішечки…

— Вставайте, пане.

— Та встаю, встаю! — що це таке, зрештою?! поспати не дають. Ми в готелі чи в казармі?

Я буквально шкірою відчув, що по той бік дверей чекає служник. Прислухається, мабуть, негідник.

(А я теж молодець! Війна, а він у ліжку ніжиться!..)

Стоп! Яка війна? Немає ніякої війни. Це в стародавньому Ашедгуні зараз вій… Тьху ти, яке «зараз»? «Вітаю, пане Нулкере, схоже, ви почали втрачати глузд. Роздвоєння особистості і таке інше. Гроші за непрожиті дні буде сплачено вашим найближчим родичам. Немає таких? Тоді далеким — нам усе одно».

Я сів і протер очі.

Чого тільки спросоння не наверзеться!

— Вставайте, пане.

— Встав! — прогарчав я. — Зараз вийду вмиватися — пересвідчитеся!

Мовчання.

Вдягнувся та пішов умиватися. Служник шанобливо вклонився та повідомив, що «на нас» чекають у Великій залі. «На нас» — це на мене. Я обіцяв неодмінно бути (що, сніданок мені пропускати чи як?) і пішов умиватися.

На трапезу сьогодні з’явились усі сприймаючі, що вже викликало певні підозри (або, якщо хочете, надію). На чільному місці, як і в старі добрі часи, сидів Мугід, увесь сповнений гідності — достеменно давній ашедгунський правитель у часи своєї могутності. Також тут були: журналіст (один екземпляр; побачивши мене, прибрав демонстративно-байдужий вигляд і з подвійним пожвавленням заходився розглядати глечик із вином), «академік» (один, сухенький і мовчазний; здається, йому єдиному тут добре та безтурботно — людина відпочиває), «генерал у відставці» (півтора, якщо брати до уваги габарити; зібраний, трохи напружений, кинув на мене погляд та залишив у спокої — «молодь…»), подружжя Валхірів (дві штуки, він — змарнілий і блідий, погляд спрямовано на салатницю; вона — така ж бліда, але заспокоєна, час від часу поглядає на чоловіка), юнак в окулярах (половина: ще не очуняв від снодійного Мугіда й постійно куняє; думає, що цього не помічають, — та й справді, кожен надто захоплений собою), Карна (чарівна, як завжди). І я — роблю вигляд, що спізнився з поважних причин (так і є — спав).

Я привітався з усіма, всівся за стіл та запитально подивився на Мугіда. Схоже, чекали тільки на мене й лише тому не починали снідати. То от він я!

Мугід підвівся:

— Панове! Дехто з вас останнім часом почувався недужим. Прошу поставитися до цього серйозно і не ризикувати без нагальної потреби. Краще пропустити сеанс або попросити, як це зробила вчора пані Карна, аби його відмінили. Будь ласка, пам’ятайте, що здоров’я дорожче над усе.

Тепер стосовно вимушеної, якщо так можна висловитись, ізоляції готелю від зовнішнього світу. На жаль, рятівники досі не з’явилися, хоча я неодноразово зв’язувався з ними. Така недбалість, звичайно, не залишиться безкарною. Від себе можу запевнити: причин для хвилювання немає. В «Останній вежі» досить продуктів, тож голодна смерть нам не загрожує. Можете в цьому пересвідчитися, поглянувши на стіл.

Отже, панове, ще раз прошу вибачення за прикрі непорозуміння і — смачного!

Він сів — не вистачало тільки оплесків. Ми почали снідати.

…Коли спускалися, Карна поглянула на мене і опустила повіки. Я відповів так само: вже знаю. Здається, ніхто нічого не помітив.

ОПОВІДЬ ДЕВ’ЯТА

Навіть не