Читати книгу - "Танок з драконами"

— Щоб просунутися уперед, я мушу повернутися назад, — мовила Дані вголос.

Голі ноги стиснулися навколо драконової шиї. Дані копнула Дрогона п’ятами, і він стрибнув у небо. Батога вона тепер не мала і мусила скористатися руками та ногами, щоб спрямувати дракона на північний схід — туди, куди зник вершник. Дрогон охоче підкорився — напевне, і сам унюхав переляк утікача.

За десяток ударів серця вони проминули дотракійця, що чвалував далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями, де трава була випалена на попіл. «Дрогон тут уже бував» — зрозуміла вона. Сліди його полювань плямували зелене трав’яне море, мов ланцюжок сірих островців.

Під ними з’явився величезний табун коней. Були там і вершники — десятків зо два чи більше, — але вони розвернулися і здиміли, щойно побачили дракона. Коли на них впала тінь, коні перелякалися і теж кинулися учвал через траву, аж на боках забіліла піна, а ґрунт під копитами наче хтось зорав… та хай які швидкі й спритні, літати вони не вміли. Невдовзі один кінь почав відставати від решти. Дракон налетів на нього з ревищем, і зненацька бідолашну тварину охопив вогонь… та неборака ще якось примудрявся бігти і бігти уперед, відчайдушним вереском позначаючи кожен крок. Нарешті Дрогон сів з повітря просто на нього і зламав коневі хребет. Тим часом Дані чіплялася за драконову шию всіма силами, наче востаннє у житті.

Туша була надто важка, щоб забрати до лігва, тому Дрогон зжер здобич просто на місці, шматуючи зубами смалену плоть і не зважаючи на підпалену траву навколо, на густий дим у повітрі й сморід горілого кінського волосу. Голодна Дані зіслизнула зі спини дракона і попоїла разом з ним, відриваючи шматки димливого м’яса з мертвого коня голими обпеченими руками. «У Меєрині я була цариця у шовках, відкусувала маленькі шматочки від солодких фініків та ягняти у меді, — згадала вона. — Що б сказав мій вельможний чоловік, якби побачив мене зараз?» Добре, якби Гіздахра хоч не вхопив грець од жаху. Але Дааріо…

Дааріо б зареготав, вирізав арахом шмат конятини і сів поруч навпочіпки, щоб зжерти його так само жадібно.

Коли західне небо вже оберталося кольором на кривавий синець, Дані почула стогін землі під копитами коней. Вона підвелася, витерла руки лахміттям, що лишилося від нижньої сорочки, і стала поруч зі своїм драконом.

Саме такою її знайшов хал Джахако, вигулькнувши з пливкого туману разом з півсотнею кінних воїнів.

Епілог

— Я не зрадник! — оголосив Лицар Грифонового Сідала. — Я вірний слуга королю Томену. І вам теж, панове радники.

Слова його супроводжувало невпинне «кап-кап-кап» розталого снігу з киреї на підлогу, де вода вже зібралася у калюжу. Майже всю ніч на Король-Берег падав сніг; надворі ноги провалювалися в нього вже до литок. Пан Кеван Ланістер щільніше загорнувся у хутряну делію.

— Це лише слова, пане лицарю. А слова — то вітер.

— То дозвольте захистити правду моїх слів мечем! — Світло смолоскипів перетворило довге руде волосся Ронета Конінгтона і його бороду на суцільне вогняне сяйво. — Вишліть мене з військом проти мого дядька, і я принесу вам його голову. А заразом і голову цього облудного дракона!

Уздовж західної стіни престольної палати вишикувалися ланістерівські списники у кармазинових киреях і шоломцях з левами на маківках. Тирелівські стражники у зелених киреях стояли обличчями до них попід стіною навпроти. У палаті панувала крижана холоднеча. Ані королеви Серсеї, ані королеви Маргерії тут не було, та їхня невидима присутність труїла повітря, мов привиди на бенкеті.

Позаду столу малої ради короля, за яким сиділо п’ятеро радників, величезним чорним звіром громадився Залізний Престол, ховаючи під покровом тіні свої покручені леза та вістря. Кеван Ланістер відчував його спиною; між лопаток гуляла моторошна сверблячка. Легко уявлялося, як зі свого сідала похмурим і лютим птахом витріщається донизу старий король Аерис, скривавлений свіжими порізами. Але того дня престол стояв порожній. Кеван не бачив причини запрошувати Томена до ради. Хай краще хлопчик довше побуде з матір’ю. Седмиця відає, скільки їм двом лишилося втішатися одне одним до суду над Серсеєю… і її можливої страти.

У палаті саме лунав голос Мейса Тирела.

— Ми дамо ради вашому дядькові та його самозваному хлопчиськові у належний час.

Новий Правиця Короля сидів на дубовому престолі, вирізьбленому в подобі правиці — недоладному плоді свого марнославства, котрий ясновельможний князь припхав до замку мало не того ж дня, коли пан Кеван погодився затвердити його на віддавна жаданій посаді.

— Доки ж ми будемо готові виступити, ви перебуватимете тут, у замку. А далі побачимо, як ви доведете свою відданість престолові.

Пан Кеван не бачив причини заперечувати.

— Відведіть пана Ронета назад до його помешкань, — наказав він.

«І дивіться, щоб не втік» лишилося несказаним, але зрозумілим. Незважаючи на гучні заперечення, лицар Грифонового Сідала лишався особою підозрілою — адже за чутками сердюки, що висадилися на півдні, мали ватажка його власної крові.

Коли луна кроків Конінгтона завмерла вдалині, великий маестер Пицель бундючно закивав головою.

— Колись його дядько стояв отут, де сьогодні ми бачили небожа, і розказував королю Аерису, як привезе йому голову Роберта Баратеона.

«Отак воно буває, коли ти старий, як Пицель. Усе, що бачиш і чуєш навколо, ти вже колись чув і бачив замолоду.»

— Скільки оружних людей прибуло з паном Ронетом до міста? — запитав пан Кеван.

— Двадцятеро, — відповів князь Рандил Тарлі, — переважно старий набрід Грегора Клегана. Ваш небіж Хайме віддав їх Конінгтонові. Б’юся об заклад — аби лише якось здихатися. Вони ще й дня не пробули у Дівоставі, як один убив людину, а другого звинуватили у зґвалтуванні. Я мусив повісити одного і вихолостити іншого. Та якби остаточно вирішував я, то відіслав би усіх до Нічної Варти, а з ними й Конінгтона. Стіна — єдине гідне місце для тієї сволоти.

— Пес переймає звички господаря! — бундючно заявив Мейс Тирел. — Чорні строї пасували б їм якнайкраще, тут я погоджуся. У міській варті я подібної мерзоти не потерплю!

До лав золотокирейників нещодавно додалася сотня його вирійського вояцтва. Але його ясновельможність, вочевидь, і досі упирався проти влиття туди задля рівноваги такої ж кількості західняків.

«Що більше я йому даю, то на більше він роззявляє рота.» Кеван