Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ти що, приїхав сюди зуби продавати? — гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.

— Нащо мені ця кумедія? — споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.

— А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?

— Щоб краще вітряк молов.

І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:

— То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:

— Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

— Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, — може, вона волошка?

— То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?

Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.

Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.

— Що ти робиш, дитино? — аж застогнав мельник. — Зірвешся з крила — батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш… Не гнівайся на мене — бив тебе не я, а моя печаль.

Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.

— Не будеш більше так робити? — провів дядько рукою по очах.

— Ні.

— Побожись.

Я побожився.

— От і маю собі хрещеника, — посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим…

Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:

— В тебе яка гречка?

— Яка ж вона може бути?

— Золота чи проста?

— Мішана: трохи золота, а трохи проста.

— Значить, на багатство йдеться, — жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.

— Чого ви пропустили на дурняк замурзу? — невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

— Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, — безжурно відповів мельник.

— Еге ж, еге ж, — погодилось кілька голосів. — Малого треба раніше відпустити. — І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.

Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:

Іду я собі та йду,

Аж стоїть церква на льоду —

Млинцем зачинена,

Ковбасою защібана,

Салом замикана,

Маслом запечатана,

Вкусив я масла — відпечаталась,

Вкусив я сала — одімкнулась,

Вкусив я ковбаси — одщібнулась,

Вкусив я млинця — одчинилась.

Входжу я в двері, аж там — фе! —

Стоїть фінінспектор в галіфе…

Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.

— Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? — розважливо обзивається згори приємний баритон. — І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?

І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:

— Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.

А розумник безтурботно відповідає:

— Видно, з чиєї голови виросте довбня.

І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:

— Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, — муку розвіє!

Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах…

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.

І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

— А хто це на дурничку причепився до саней?! — гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.

— Хі-хі-хі, — озивається придушений сміх.

— Ану, покажися — побачимо, кого веземо! — грізніє мій голос.

— Це я, — підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.

— Отак