Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

поетичного тексту. Барт у своєму романі поступово готує Ебенезера Кука до написання поеми. Кук пробує своє перо в інших жанрах, пише фрагменти про морську подорож і спорадично тренується писати взагалі, але в Розділі 26 другої частини подає вже більші шматки, а в Розділі 32 наводить значний уривок зі справжньої поеми «Баришник дур-зіллям».

Крім того, письменник звірявся, що хотів написати роман такий великий, щоб його назву надрукували упоперек корінця книги. Власне, тому художня біографія Кука (метаісторичний роман) обростає багатьма деталями й персонажами, хоча навала подробиць про тодішню політичну ситуацію відволікає від історії Ебенезера. Письменник розширює скупі відомості про добу філософськими дискусіями, побутовими замальовками Лондона і Меріленду, подробицями з життя піратів, повій і плантаторів.

Джон Барт розповідав, що хотів написати про свій рідний Меріленд ще й тому, що це один із межових штатів (під час Громадянської війни він розділився навпіл), а також припливно-відпливна місцевість, де межа між водою і сушею доволі сумнівна. Усе це робить Меріленд для письменника символом різних проміжних станів, онтологічних і персональних.

Ще одним наміром Барта було написати сюжет, вигадливіший за «Тома Джонса» Генрі Філдінґа: «Це один із романів, про який не хочеться думати, що він завершиться; і бажаєш, щоб він тривав і тривав. Коли його дочитуєш, то таке враження, що сам наближаєшся до кінця життя». Хоча Барт уточнював, що нині, зрозуміло, вже не можна писати так безпосередньо, це має бути формальний фарс. Пародіюючи Філдінґа, який пародіював сентиментальні романи Річардсона, Барт якраз наладновує подвійну оптику, зважаючи на яку і варто сприймати його роман.

Важливо, що роман Генрі Філдінґа, повна назва якого «Історія Тома Джонса, знайди», самим заголовком визначив дві головні сюжетно-тематичні пункти для Джона Барта: історія і таємниця народження. Знайдою в романі є Генрі Берлінґейм, відсутній в оригінальній поемі, і саме він дуже хоче дізнатися, хто його батьки. Стен Фоґель і Ґордон Слетгауґ[165] зауважують, що прізвище Берлінґейма (Burlingame) вказує на його значення в фабулі: burl («вузлик на нитці в тканині; наплив на дереві») підкреслює «плетіння й розплутування оповіді», a game («гра») свідчить сама за себе. Недарма Генрі, цей трикстер із незрозумілим походженням (таємниця якого розкривається наприкінці роману), принаймні вісім разів змінює свою подобу (роль та ім'я) в «Баришнику дур-зіллям».

Гайді Зіґлер[166] зауважує, що ще однією сюжетною лінією є пародійне дорослішання головного героя Ебенезера Кука, двійником якого є Генрі Берлінґейм. Обидва неспроможні мати нормальні сексуальні стосунки (тобто дорослішати): Ебен через моральні причини, Генрі — через фізичні. Джон Старк[167] зазначає, що роман — це пошук ідентичності: Кука як поета, Берлінґейма як сина. Загалом усі персонажі Барта мають проблеми з ідентичністю, ледь не кожного/кожну не впізнають і плутають з іншим/іншою, або вони через різні причини самі вдають із себе когось іншого. Проте шлях до себе не для всіх персонажів стає радісним і найчастіше завершується трагічно. Та й омріяна самоідентифікація переважно така ж неістинна, як і численні маски. Так, різні персонажі постійно кепкують з Кука-поета: чого варта тільки дискусія Ебена і Генрі про те, що до слова «місяць» немає рими, і те, як Берлінґейм невимушено вирішує цю проблему. Зважаючи на місце Ебенезера Кука в історії американської літератури, стає зрозумілим, що його поетичний шлях — доволі символічний, що першим зміг відчитати уважний Леслі Фідлер[168], який в рецензії на роман зазначив, що сприймає його як «довгий коментар про тяжке становище письменника в Америці».

Девід Моррелл зводить лінію Ебенезера Кука до руху від невинності (дівак) до досвіду (поет), і декілька дослідників зазначають, що ця тематика співзвучна роману Ґрема Ґріна «Тихий американець» (1955), де Олден Пайл також страждає через свою невинність у ворожому оточенні. Зважаючи на фразу Барта, що він спочатку думав, що пише про цінності, але виявилося, що писав про невинність, Річард Ноланд[169] справедливо припускає, що сексуальна невинність Кука може бути захисною реакцією супроти несвідомого визнання свого інцестуального бажання. Зворотною реакцією на це є закоханість Ебенезера в ту, яка втілює повну протилежність його цнотливості, — повію Джоан Тоуст. Тому деякі дослідники припускають, що Джон Барт запропонував свою версію «Кандіда» Вольтера, обігруючи популярну в 1960-х роках концепцію американця як «нового Адама» (висвітлену в книзі Річарда Льюїса 1955 року). Важливо, що в романі Барта Кук спочатку прагне оспівати Новий світ у поемі «Мерілендіада», але зрештою, побачивши, що навіть його родинний маєток перетворився на опійне кубло і бордель, пише нищівну сатиричну поему «Баришник дур-зіллям». Письменник, дослідивши архіви, зазначав, що тоді мерілендці найбільше боялися змов чужинців: французів, індіанців, католиків і загалом будь-кого, бо все це просто могло знищити провінцію. Тож незайманий Кук (virgin poet), що припливає підкорити «незайману землю» (virgin land) дивується, знаходячи «сраний в біса Меріленд», де відбувається гоббсівська війна «всіх проти всіх». На думку Евелін Ґлейзер-Ворер[170], автор у такий спосіб підриває саму ідею «американської мрії», яка базується на протиставленнях свободи і беззаконня та цивілізації і дикунства.

Однією з другорядних, але важливих ліній роману, що демонструє, як Джон Барт працює з історичними фактами, є легенда про Покахонтас. Барт дає дві версії цієї історії (Сміта і Берлінґейма), тоді як історичний Джон Сміт лишив доволі неоригінальну оповідку, щодо автентичності якої дослідники мають великі сумніви. Письменник наповнює твір оповідями й оповідачами, алюзіями, цитатами й ремінісценціями, загалом — інтертекстуальністю. Тому й історія для нього — це не факти, а оповідь, тобто історія як література, яку пишуть не переможці, а будь-хто. Як це сталося з Покахонтас, про яку багато писали, поки «правда» про неї остаточно забулася. Письменник неодноразово обігрує співзвучність англійських слів «story» та «history», які українською можна перекласти одним багатозначним словом «історія». В одному з інтерв'ю Барт зазначав, що, на його думку, «романіст, як і радянський історик, розглядає істину як доречну сировину і завжди маніпулює нею з прихованими мотивами».

Ця легенда — важливий для Барта сюжет про взаємодію чужинця (Сміта) з місцевими (Покахонтас) і про символічну перемогу чужого над іншим (бо історію розповідає Чужий), однак це перемога не ідеологічна, не силою, а «любов'ю». Прекрасний міф про те, що американці не знищили індіанців, а закохали їх у себе. Барт переосмислює це протистояння як зіткнення одних чужинців з іншими: англійців з плантаторами (по суті, колишніх англійців), де теж перемагає «любов», але вже не така, як у Джона Сміта