Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

завжди перебувало по кілька тисяч жовнірів, що з відпусків або з госпіталів після лікування повертались на фронт. Полуботківцям не трудно було підбити частину цих жовнірів, аби вони заявили начальству, що підуть на фронт тільки під тією умовою, коли з них буде зроблено окремий український полк. Так, при більшій чи меншій пасивності з боку військової влади і під шум грізних резолюцій з боку ворожого до української військової акції київського «СовЪт’у», почав Комітет полуботківців організувати в Києві перший український полк.

Те, що робилося в Києві, мало всеукраїнське значення, бо всі погляди звернені були на Київ і всюди, де б не був активний український елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином утворилась деяка однорідність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були розкидані українські мобілізовані вояки. Цей процес розвитку українського руху, як на фронтах, так і в тилах, відбувався по прикладу Києва ще до скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду». При цьому, як зазначив в своїх спогадах Юрко Тютюнник, люди в провінції страшенно ідеалізували те, що робилось на верхах українського життя, в Києві, придумуючи різні мудрі причини для пояснення того, що здавалося їм там незрозумілим або хибним. Так, на провінцію доходили чутки про дивне поводження лідерів Центральної Ради в справі організації українського війська, — про те, що Центральна Рада виступає проти такої організації — але в серйозність цих виступів і в самоубійчу політику української соціалістичної демократії на провінції не вірили. Давали таке хитре пояснення: Міхновський веде організацію війська на підставі таємної умови з лідерами Центральної Ради, але ці, щоби приспати увагу петербурзького правительства, удають, ніби між ними і Міхновським незгода.

Згідно виробленій тоді революційній практиці, український військовий рух мав виявитись в об’єднуючім цілий цей рух «Всеукраїнськім військовім з’їзді». З’їзд цей мав служити також для поборювання ворожих до української військової акції впливів як київського «СовЪта», так і центрального Тимчасового всеросійського правительства. Міхновський заздалегоди усвідомлював небезпеку такого з’ їзду, що мав відбутись під проводом діячів Центральної Ради. Бо це значило ставити організацію державної української мілітарної сили в залежність від демагогії недержавницьких, керуючих Центральною Радою, елементів. Але іншого виходу не було. Організація українського військового руху — за винятком 1-го Українського корпусу, зорганізованого легально його тодішнім начальником, генералом Павлом Скоропадським, — відбувалась революційним шляхом, тобто шляхом об’єднування збунтованих військових елементів на ґрунті непослуху легальній військовій владі. Організовані при таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярне дисципліноване військо, і щоб з них таке військо зробити, треба було якнайшвидше витворити авторитетний організаційний центр. Це примусило полуботківців скликати на початок травня «Перший Всеукраїнський військовий з’їзд».

З’їзд цей відбувся дуже імпозантно. Його агітаційне значення для національного українського руху було величезне. Він також підняв в очах всеросійського петербурзького правительства значення і удільну вагу української Центральної Ради. Але сама Центральна Рада цього значення української військової сили не хотіла бачити. Її зусилля і далі були скеровані в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Хоч з’їзд в ряді резолюцій визнав заслуги Міхновського і полуботківців, але, вибираючи новий вищий орган для дальшої організації українського війська, він, під впливом соціалістичних агітаторів з Центральної Ради, покликав в більшості до цього органу власне цих агітаторів з Петлюрою на чолі. І хоч до «Всеукраїнського військового комітету» був вибраний також Міхновський і ще кілька полуботківців, але вони були в меншості і притім в меншості, весь час цькованій і очернюваній більшістю. Ця меншість завзято боронила ідею сильної, дисциплінованої Української Армії, але не могла встояти проти напору демагогічної більшості, яка мала сильну піддержку ще й зовні: в зростаючій анархії, в недержавницькім характері цілого українського руху і в діяльній підтримці проти «українських реакціонерів» з боку московської, польської і жидівської демократії. Два найгарячіші і найбільше важні місяці революційної доби проходять для Міхновського в безплідній боротьбі з соціалістично-демагогічною більшістю Українського військового комітету, з народженою тоді в лоні цього комітету «петлюрівщиною». Міхновський пробує знайти для себе опору в організації «Союзу української державності», але в цій добі розцвіту української демократії така організація поважного впливу мати не могла.

Тим часом організаційний військовий комітет при Товаристві полуботківців продовжував формування Богданівського полку, призначав йому офіцерів, навіть командира полку, і взагалі зараджував цілою тією справою. Фролівський жіночий монастир вишив чудовий прапор для богданівців: шовкове полотнище з одного боку малинового кольору, з другого — темнозеленого, на ньому вишитий шовками портрет Великого Богдана і вишитий золотом напис: «Перший імени Гетьмана Богдана Хмельницького Козацький Полк».

У Міхновського вже в червні 17 року повстає план проголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитись без головного свого керівника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав, на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений в самостійницькі плани полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же самий час в зносини з головою обібраного Військовим з’їздом Військового комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав. Верх взяв Петлюра, який вів політику піддержування Тимчасового всеросійського правительства і виконування всіх наказів Ке-ренського. Такою політикою він змарнував весь український національний порив в військах, пропустив найзручніший момент для сформування Української Армії і в той спосіб підготовив всі будучі катастрофи наших державних змагань.

Кінчається діяльність Міхновського в цій добі на тому, що, завдяки закулісним заходам петлюрівсько-соціалістичної більшості Українського військового комітету, з наказу всеросійського військового міністра Керенського, Міхновського зсилають на румунський фронт. Там, при штабі якоїсь армії, перебуває він до розвалу фронту і в глибоку осінню пору повертає на Полтавщину. Довший час перебуває він моїм дорогим гостем в Лубнях, а тяжкі місяці першого більшовицького наскоку на Україну переживає в своїм ріднім селі на Прилуччині. З великим інтересом