Читати книгу - "Колиска для кішки"

— Вона завжди надсилає нам листівку на Різдво, — сказала Анджела.

— Із зображенням ризеншнауцерів, — додав малюк Ньют.

— Я часом дивуюсь, як по-різному складається життя людей з однієї родини, — зауважила Анджела.

— Дуже точно, дуже доречно сказано, — погодився я. Потім перепросив, що покину таке блискуче товариство, і спитав у Стенлі, чи не знайдуться в цьому домі «Книги Боконона».

Спочатку Стенлі прикинувся, ніби не розуміє, що я маю на увазі. Потім пробурчав, що «Книги Боконона» погані, потім заявив, що тих, хто їх читає, треба відправити на гак. Аж нарешті він приніс мені книгу зі спальні Френка, вона там лежала на тумбочці біля ліжка.

Це був важкенький рукописний том розміром з академічний словник. Я дотяг його до моєї кімнати, до кам’яного ліжка з поролоновим матрацом.

Покажчика в книзі не було, тому знайти тієї ночі пояснення про за-ма-кі-бо мені не вдалося.

Те, що я знайшов, було цікавим, хоча мені не допомогло. Наприклад, я ознайомився з боконістською космогонією: Сонце (Борасізі) тримало у своїх обіймах Місячну діву (Пабу), сподіваючись, що Пабу народить йому вогняну дитину.

Але бідна Пабу народжувала лише таких дітей, які були холодними, не горіли. Борасізі з відразою викидав їх геть. Так виникли планети, що кружляють довкола свого жорстокого батька на безпечній відстані.

Потім бідолашну Пабу теж було вигнано, і вона оселилась біля своєї найулюбленішої доньки, тобто Землі. Пабу любила Землю більше за інших, бо на Землі жили люди — ці люди дивились на неї, закохувалися в неї та співчували їй.

Як же сам Боконон оцінював свою космогонію?

«Фома! Неправда! — писав він. — Повний набір фом!»

86 Два маленьких термоси

Важко повірити, що я зміг заснути, але так було, бо інакше, як я міг прокинутись від гуркоту та сліпучого світла?

Я скотився з ліжка після першого грому й помчав до середини дому з безглуздим завзяттям пожежника-добровольця.

Я ледь не збив з ніг Ньюта з Анджелою, які посхоплювалися зі своїх ліжок у такому ж стані. Ми всі застигли на місці, мов налякані вівці, намагаючись щось розібрати в тому кошмарному гуркоті, аж поки не стало ясно, що ми чуємо звуки радіо, посудомийної машини, насоса — усі ці прилади знову почали працювати, бо з’явився електричний струм.

Ми троє нарешті прокинулись по-справжньому та зрозуміли, що попали в комічну ситуацію: ми зреагували, як зазвичай реагують люди на смертельну небезпеку, але небезпеки не було! Отже, щоб довести свою владу над ілюзорною долею, я вимкнув радіо.

Ми всі засміялись.

А потім, намагаючись врятувати свою гідність, ми поспішили продемонструвати одне одному глибоке розуміння людської натури та почуття гумору.

Першим це встиг зробити Ньют: він помітив, що я тримаю в руках паспорт, гаманець та наручний годинник. Я сам не помітив, які речі вхопив під загрозою смерті, навіть не відчув, що тримаю їх.

Я відбив цей напад, весело запитавши в Анджели та Ньюта, чому вони обоє прихопили маленькі термоси, однакові червоно-сірі термоси, що можуть умістити не більше трьох чашок кави.

Тільки тоді вони усвідомили, що тримають термоси в руках. Їх цей факт дуже вразив.

Нова порція гуркоту позбавила їх потреби вигадувати якесь пояснення. Я мусив вийти й вияснити, що це за явище. Відчуваючи прилив сміливості, такий же нерозумний, як попередній напад паніки, я вийшов надвір, де побачив Френка Гоніккера, який порався біля генератора, змонтованого на вантажівці.

Цей генератор і був новим джерелом струму. Двигун, який приводив його в дію, пускав іскри та димів. Френк намагався налагодити двигун.

Поряд з ним стояла божественна Мона. Вона спостерігала за роботою Френка, як завжди, дуже серйозно.

— Ага, це ви! — вигукнув він, побачивши мене. — Маю для вас новину!

Він пішов у дім, ми — за ним.

Анджела та Ньют усе ще знаходились у вітальні, але вони якось встигли позбавитись своїх незвичайних термосів, кудись їх заховати.

У тих термосах, безперечно, зберігалася спадщина Фелікса Гоніккера, часточки вампітера мого карасу, — уламки льоду-дев’ять.

Френк звернувся до мене:

— Ви вже зовсім прокинулись?

— Ніби й не лягав спати.

— Сподіваюсь, що ви справді здатні ясно мислити, бо я маю прямо зараз поговорити з вами.

— Починайте!

— Давайте відійдемо, — Френк попросив Мону почувати себе як удома. — Ми вас покличемо, коли буде треба.

Я поглянув на Мону, розтанув і подумав, що ніхто на світі не був мені так потрібен, як вона.

87 Свій хлопець

Франклін Гоніккер, вузьколиций підліток, гугнявив, мов губна гармошка, його інтонаціям бракувало переконливості. Коли я служив в армії, про людей, що так розмовляли, там казали: «У нього кишки паперові». Генерал Гоніккер належав саме до цього типу. Бідолашний Френк майже не мав досвіду спілкування, бо в дитинстві, удаючи з себе секретного агента Ікс-9, уникав будь-яких контактів.

Зараз, намагаючись бути сердечним і переконливим, він казав зайві речі, раз у раз повторюючи заяложені кліше на зразок «ви людина нашого кола!» чи «хочу говорити з вами відверто, як чоловік з чоловіком!»

А ще він привів мене до свого «лігва», як він висловився, щоб ми могли… «назвати лопату лопатою», і «хай листя падає як хоче».

Отже, ми спустилися сходами, прорізаними в скелі, до природної печери, що знаходилась нижче водоспаду, позаду від нього. Там стояли два креслярські столи, три голих скандинавських крісла з безбарвною оббивкою та шафа, забита книгами з архітектури німецькою, французькою, фінською, італійською й англійською мовами.

Усе це освітлювали електричні лампи, але світло пульсувало в нерівному ритмі роботи генератора.

А найбільше в цій печері мене вразив розпис стін, розпис, виконаний з дитячою сміливістю, рудою, бурою глиною та деревним вугіллям, кольорами доісторичного митця. Мені не треба було питати Френка, чи давно зроблено цей печерний розпис. Я сaм зміг його датувати за тематикою: на стінах не було зображень мамонтів, шаблезубих тигрів або вульгарних печерних ведмедів.

Стіни були вкриті незліченною кількістю портретів Мони Еймонс Монсано в дитячому