Читати книгу - "Колиска для кішки"

— Я не знаю жодних боконістських слів!

— Джуліан Касл там є?

— Так.

— Спитайте в нього, — сказав Френк. — Мені треба йти.

Він поклав слухавку. Тоді я спитав Джуліана Касла, що значить «за-ма-кі-бо».

— Бажаєте повну відповідь чи скорочену?

— Почнемо зі скороченої.

— Доля. Неминучість долі.

83 Доктор Шліхтер Фон КеніґСвальд наближається до точки рівноваги

— Рак, — сказав Джуліан Касл за обідом, коли я повідав йому, що «Папа» вмирає в муках.

— Рак чого?

— Майже всього. Ви казали, він знепритомнів сьогодні на трибуні?

— Саме так, — сказала Анджела.

— Це наркотики подіяли, — зауважив Касл. — Він дійшов такого стану, коли дія ліків і біль урівноважились. Збільшити дозу наркотиків — значить убити його.

— А я б краще вбив себе, — пробурмотів Ньют. Він сидів на високому складному стільці, який завжди возив із собою, їдучи гостювати. Стілець був зроблений з алюмінієвих трубок та полотна. — Це краще, ніж підкладати словник, атлас і телефонну книгу, — сказав він, розкладаючи стілець.

— Капрал Мак-Кейб так і вчинив, — сказав Касл. — Призначив свого мажордома спадкоємцем, а потім застрелився.

— Теж від раку? — спитав я.

— Чесно кажучи, не знаю. Не думаю, що так. Скоріше, він не витримав тягаря своєї ролі, жорстокість виїла його душу. Але це тільки мої припущення, бо все відбувалось іще до мене.

— До чого ж у нас веселі розмови, — сказала Анджела.

— Думаю, усі присутні згодяться з тим, що ми живемо в дуже веселий період, — сказав Касл.

— Але ж, — сказав я йому, — ви маєте чимало причин бути життєрадісним, зважаючи на те, яким добрим справам ви присвятили себе.

— Колись у мене була яхта, знаєте.

— Я не бачу, який зв’язок…

— Володіти яхтою — це теж чимала причина, щоб радіти більше, ніж решта людей.

— Якщо ви не лікуєте «Папу», тоді хто? — спитав я.

— Один із моїх співробітників, такий собі доктор Шліхтер фон Кеніґсвальд.

— Німець?

— Мабуть, так. Він чотирнадцять років служив у військах СС. Шість із цих років був лікарем у концтаборі Освенцім.

— Тепер спокутує гріхи в «Домі надії та милосердя в джунглях», чи не так?

— Так, — сказав Касл, — і робить великі успіхи, рятує людей наліво і направо.

— Це йому зарахується.

— Так. Якщо він і надалі буде просуватись уперед у такому темпі, працюючи вдень і вночі, кількість людей, яких він врятував, зрівняється з кількістю тих, кого він убив, десь так у році 3010-му.

Так з’явився на сцені ще один член мого карасу — доктор Шліхтер фон Кеніґсвальд.

84 Без світла

Через три години після вечері Френк усе ще не прибув додому. Джуліан Касл попрощався й пішов до себе, до «Дому надії та милосердя в джунглях».

Анджела, Ньют і я сиділи на терасі. Вогні Болівара гарно світилися внизу під нами. Над дахом адміністративної будівлі аеропорту Монсано здіймався великий сяючий хрест. Його повільно обертав механізм, і він поширював електрифіковану благодать на всі сторони світу.

На острові виднілись ще інші джерела освітлення, на північ від нас. Гори заважали нам прямо дивитися на них, але ми могли бачити відсвіти на небі. Я попрохав Стенлі, мажордома Френка Гоніккера, назвати мені ці джерела. Він називав їх, ведучи пальцем проти годинникової стрілки:

— «Дім надії та милосердя в джунглях», палац «Папи» та форт Ісус.

— Форт Ісус?

— Це тренувальний табір для наших солдатів.

— І він носить ім’я Ісуса Христа?

— Саме так. А чому б ні?

На півночі з’явився новий конус світла, він швидко наближався. Перш ніж я збагнув, що б це могло бути, світло досягло гребеня гори, і стало ясно, що це автомобільні фари. Автомобілі прямували до нас. Це була колона військових машин.

Колона складалась із п’яти армійських вантажівок американського виробництва з кулеметними гніздами на даху кабін. Кулемети були в наявності, кулеметники також.

Колона зупинилась на в’їзді до Френкового двору. З машин повискакували солдати. Не гаючи часу, вони стали до роботи: почали копати на газоні траншеї й окопи для кулеметів. Ми зі Стенлі вийшли розпитати офіцера, що вони роблять.

— Маємо наказ захистити нового президента Сан-Лоренцо, — сказав офіцер на острівному діалекті.

— Але його тут немає, — повідомив я йому.

— Про це я нічого не знаю, — сказав він. — Мені наказано приїхати сюди й копати. Це все.

Я сповістив Анджелу та Ньюта про те, що діється.

— Ви вважаєте, загроза справді є? — спитала Анджела.

— Я лише сторонній спостерігач, — сказав я.

У ту ж мить щось сталося з електрикою. Світло на всьому Сан-Лоренцо погасло.

85 Повний набір фоми

Слуги Френка принесли гасові лампи, запевнивши нас, що проблеми з електрикою на Сан-Лоренцо — звичайна річ, хвилюватись нема чого. Але мені важко було не хвилюватися: слова Френка про мою за-ма-кі-бо дуже мене розтривожили. Він дав мені відчути, що моя власна воля значить не більше, ніж воля поросяти, якого привезли до чиказьких боєнь.

Я знову згадав про кам’яного ангела в Іліумі. І сидів, прислухаючись до звуків солдатської праці: брязкіт, шурхіт, бурмотіння.

Я не міг зосередитись на розмові з Анджелою та Ньютом, хоча вони казали дуже цікаві речі. Вони розповіли мені, що їхній батько мав брата-близнюка, якого вони ніколи не бачили. Його звали Рудольф. Коли вони востаннє чули про дядька, він був майстром музичних шкатулок у Цюриху, у Швейцарії.

— Батько ніколи про нього не згадував, — сказала Анджела.

— Батько майже ніколи не згадував про будь-кого, — зауважив Ньют.

У старого була також сестра, розповіли вони, Селія.