Читати книгу - "Знищення"

розповідала чоловікові, куди саме ходжу по ночах, бо хотіла залишити це місце для себе. Пари часто роблять щось через звичку або очікування, і я не проти таких ритуалів. Інколи вони мені навіть подобалися. Проте мені доводилось бути егоїстичною щодо цього урбанізованого клаптика дикої природи. Він залишався у моїй голові, навіть коли я була на роботі, заспокоював мене, був міні-серіалом, який я переглядала. Я не знала, що поки я накладала цей пластир на свою потребу свободи, мій чоловік мріяв про Нуль-зону і про значно ширший простір. Пізніше ця паралель допомогла пом’якшити мій гнів під час його від’їзду і здолати мою розгубленість після його повернення у такому зміненому стані… навіть, якщо гола правда в тому, що я досі не розумію, за чим у ньому я тужу.

Психолог казала:

— Межа розширюється… щороку потроху.

Мені ця фраза здавалася надто обмеженою, дилетантською. Існують тисячі «мертвих» місць, як от пустир, який я спостерігала, існують тисячі перехідних екосистем, яких ніхто не бачить, які лишаються невидимими лише тому, що ми їх не використовуємо. Будь-що могло заселити їх, поки ми не звертали на них уваги. Ми звикли думати, що межа — це монолітна невидима стіна, але якщо члени одинадцятої експедиції змогли повернутись непоміченими, хіба не могли інші створіння вже перетнути її?

У цій фазі сяйва, коли я відновлювалася після поранень, Вежа постійно кликала мене. Я відчувала її фізичну присутність під землею. Відчуття, схоже на перший фізичний потяг, коли ти відчуваєш, де в кімнаті знаходиться об’єкт бажання, навіть не бачачи його. Частково цей потяг спонукало моє прагнення повернутись, а частково — вживлені спори, та я опиралася, бо спершу мала закінчити роботу. Ця робота мала також, якби я лишилася наодинці з нею, без якогось дивного заступництва, показати все в істинному світлі.

Почати з того, що моє начальство обмежувало мій доступ до інформації про аномалії Нуль-зони і навмисне збивало з пантелику. Наприклад, мені не сказали, що була прото-Нуль-зона, свого роду попередник, стартовий майданчик. Я перечитала тонни журналів, які докорінно зрушили моє уявлення про Нуль-зону. Не думаю, що прочитання більшої кількості експедиційних журналів скаже мені більше про Вежу і її вплив на людей. Передусім я дізналася, що незважаючи на те що межа розширюється, поглинання простору Нуль-зоною вважається процесом консервуючим. Додаткова інформація в журналах вказувала на повторювані цикли: коливання між аномаліями та нормальним станом, що допомогло простежити тенденцію. Проте, вочевидь, навіть ця інформація була відома моєму начальству, отже, попередні експедиції вже доповіли про це. Міф про існування лише кількох експедицій, дата початку, штучно призначена Південним Округом, мав катастрофічні наслідки, посиливши ідею циклів, що лежать в основі концепції просування.

Особисті подробиці, зафіксовані в журналах, описували героїзм і малодушність, рішення — правильні й хибні; та, зрештою, всі розповідали про неминучість. Ніхто з них не докопався до намірів чи цілей, бо сприймали їх як абстракцію. Всі вони загинули чи були вбиті, повернулися зміненими чи незмінними, але Нуль-зона продовжує існувати… поки наше начальство здається настільки наляканим можливістю подати ситуацію у принципово іншому світлі, що продовжує посилати експедиції, позбавлені інформації, ніби це єдине можливе рішення. Живити Нуль-зону, але не протистояти їй і, можливо, хтось випадково натрапить на рішення раніше, ніж вся земля перетвориться на Нуль-зону.

Я не можу пристати до жодної з теорій, але я отримала зловтішне задоволення, обмірковуючи їх.

Я залишила журнал чоловіка насамкінець, незважаючи на те, що він вабив мене сильніше за Вежу. Натомість я зосередилась на принесених речах: зразках зі зруйнованого селища, зразках тканин психолога і моєї власної шкіри. Я встановила мікроскоп на хисткому столі, котрий, як я розумію, топограф знайшла у такому непридатному стані, що він не привернув її уваги. Клітини психолога, як із неураженого плеча, так і з рани, виглядали як нормальні людські клітини. Мої власні клітини теж виявились в порядку. Це було неможливо. Я перевіряла зразки знову і знову, навіть по-дитячому вдавала, ніби вони мене зовсім не цікавлять, щоб потім раптово вкотре втупитися в них з пильністю орла.

Я вірила, що, коли не дивлюсь на клітини, вони перетворюються на щось зовсім інше, що сам акт спостереження змінює їх. Я знала, що це безумство, але я в це вірила. Я відчувала, ніби вся Нуль-зона глузувала з мене — кожна травинка, кожна комаха, кожна краплина води. Що трапиться, якщо Збирач досягне дна Вежі? Що трапиться, якщо він повернеться нагору?

Потім я дослідила зразки з села: мох з «лоба» купин, скалки деревини, клітини мертвої лисиці та щура. Деревина була справді деревиною. Щур був справді щуром. Мох та лисиця… були утворені з модифікованих людських клітин. Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців…

Думаю, я мала б підскочити над мікроскопом від шоку, але я не схильна до таких реакцій на будь-що, показане мені приладами. Тож зараз я обмежилась тихою лайкою. Кабан на дорозі до базового табору, дивні дельфіни, стражденна істота в очеретах. Навіть думка, що копії членів одинадцятої експедиції повернулися назад. Все підтверджувало свідчення мого мікроскопа. Тут відбувалися трансформації, і попри те, що я відчувала себе частиною «природного» середовища дорогою до маяка, я не могла заперечувати, що перехідний стан цих природних середовищ був глибоко неприродним. Мене охопило збочене полегшення; принаймні зараз я мала докази, що відбувалось щось дивне з мозковими тканинами Збирача, які взяла антрополог.

На той час в мене було достатньо зразків. Під час обіду я вирішила не витрачати зусиль на прибирання табору; більшість цього клопоту візьме на себе наступна експедиція. Це був ще один сліпучо сяючий день: дивовижне синє небо і надзвичайно комфортна температура. Деякий час я дивилась на метушню бабок у довгій траві, на піке й віражі червоноголових дятлів. Я просто відкладала неминучий візит у Вежу і гаяла час.

Коли я нарешті взялась за журнал чоловіка і почала читати, сяйво омило мене безконечною хвилею, поєднавши із землею, водою, деревами, повітрям, поки я відкривала його і відкривалася сама.

Ніщо в журналі чоловіка не здавалось несподіваним, за винятком стислості та нерозбірливого почерку. Більшість записів були адресовані мені. Я цього не хотіла, і як тільки усвідомила це, довелося притлумити бажання викинути журнал, ніби він був отруйним. Моя реакція не була пов’язана ні з любов’ю, ні з її відсутністю, а тільки з почуттям провини. Мій чоловік справді писав