Читати книгу - "Знищення"

Коли я врешті прийшла до тями, був полудень наступного дня. Якось я зуміла дошкандибати до базового табору. Я була вичавленою сухою оболонкою, яка мусила упродовж наступних чотирьох годин заковтнути майже чотири літри води, щоб відчути себе цілою. Бік горів, але я могла сказати, що заживлення було надто швидким для мене і вартим хвилювання. Здавалося, що сяйву, яке вже просочилося в мої кінцівки, лишилося однією величезною хвилею поглинути моє тіло, але його просування затрималося через необхідність загоїти рани. Симптоми застуди зменшилися, легкість і важкість змінилися постійним гудінням всередині мене і часом — тривожним відчуттям, ніби щось повзало під шкірою, утворюючи шар, що точно повторював видимий.

Я згадала, що не варто довіряти цьому відчуттю благополуччя, яке могло бути лиш паузою перед наступною стадією. Усяке полегшення від того, що досі ці зміни виглядали не більш радикальними, ніж загострені чуття й рефлекси, ніж фосфоресцентне світіння моєї шкіри, блідло перед відкриттям: щоб тримати сяйво під контролем, я мушу весь час завдавати собі ран і уражень. Збивати систему.

Коли я побачила безлад у базовому таборі, у світлі пережитого моє ставлення до цього було більш буденним, ніж очікувалось. Топограф так все перетрусила в наметі, що навіть розтяжки більше не тримали. Залишки наукових даних попередніх експедицій було спалено; я могла лиш роздивитись обгорілі клапті, які стирчали з попелу.

Всю зброю, яку не змогла взята з собою, вона знівечила, розібравши на найменші деталі, що валялися по всьому табору — ніби вона випробовувала мене. По всій території купками громадились порожні банки з-під їжі. За час моєї відсутності топограф перетворилась на таку собі здичавілу серійну вбивцю мотлоху.

Її журнал як приманка серед пожовклих карт лежав на ліжку в її наметі. Журнал був порожній. Кілька разів я бачила, як вона осторонь заповнює його, та це було імітацією — вона не хотіла, щоб психолог, чи хтось із нас, знав, про що вона насправді думає. Я усвідомила, що поважаю цей вибір.

Проте вона залишила біля ліжка один багатозначний запис, який пояснював її вороже ставлення: «Антрополог намагалась повернутися, але я подбала про неї». Або вона втратила глузд, або була аж надто тямущою. Я ретельно розсортувала всі карти, але вони жодним чином не стосувалися Нуль-зони. Вона записувала на них якісь особисті спогади. Аж раптом я зрозуміла, що карти вказують на місця, де вона жила, чи які відвідувала. Я не могла звинувачувати її: вона поверталася в минуле, щоб знайти опору в теперішньому, як би безглуздо це не було.

Обстежуючи рештки базового табору, я зробила інвентаризацію. Знайшла кілька банок консервів, які топограф прогледіла. Також вона пропустила кілька пляшок питної води, які, як завжди, я ховала у спальнику. Усі мої зразки зникли, і я підозрюю, що вона викинула їх в чорні води болота дорогою до засідки. Її вчинки нічому не завадили, як ні в чому не допомогли. Розрахунки і спостереження щодо зразків я зберігала у маленькому записничку, який носила у наплічнику. Мені бракуватиме мого великого, потужного мікроскопа, але того, який я спакувала, теж має вистачити. Їжі вистачить на кілька днів, бо їм я небагато. Води ж вистачить навіть на довше — дні на три-чотири. Крім того, завжди можна закип’ятити свіжу. В мене було достатньо сірників, щоб забезпечити багаття на місяць, та я могла розвести його і без сірників. Ще були припаси на маяку, щонайменше в наплічнику психолога.

Я бачила, що топограф дещо змінила на старому цвинтарі — додалася щойно викопана могила з наваленою по краях землею і встромленим простим хрестом із опалих гілок. Могила для мене чи для антрополога? Чи для обох? Мені не подобалася перспектива провести решту вічності поряд з антропологом.

Коли пізніше я прибирала, то почула сміх невідомо звідки, від чого мій біль посилився. Я раптом пригадала, як мила посуд після вечері того дня, коли мій чоловік повернувся з-за межі. Я викидала з тарілок залишки спагеті й курки, не розуміючи, як такі буденні справи можуть співіснувати із загадкою його повернення.

5. РОЗЧИНЕННЯ

Я ніколи не почувалася затишно у великих містах, хоч і змушена була жити в одному з них — оскільки мій чоловік мав бути тут, оскільки найкращі вакансії для мене були тут і оскільки довга робота в полі призводила до саморуйнування. Але я не була одомашненою твариною. Пилюка і масний бруд міста, нескінченна метушня, натовпи людей і постійна ілюмінація, яка приховує зірки, всюдисущий сморід бензину і тисяча інших способів, якими місто спричиняє наше руйнування… ніщо з цього не приваблювало мене.

— Куди ти йдеш посеред ночі? — кілька разів запитував мене чоловік місяців за дев’ять до того, як сам пішов разом з одинадцятою експедицією. Але в його запитанні я чула виразне: «Куди ти насправді йдеш?»

— Нікуди, — відповіла я. Усюди.

— Ні, справді, куди ти йдеш?

Це була його перевага — він ніколи не намагався йти за мною.

— Я тебе не зраджую, якщо ти про це.

Моя прямолінійність завжди зупиняла його, навіть якщо й не переконувала.

Я сказала йому, що нічні прогулянки заспокоюють мене, допомагають заснути, коли стрес чи нудьга від роботи стають надто сильними. Але насправді я не ходила далі зарослого травою пустиря. Мені подобався цей пустир, який зовсім не був пустим. Він був домом для двох видів слимачків, трьох видів ящірок, різних метеликів і бабок. Крім того, всюдиходи залишили в землі глибокі колії, а калюжі набрали стільки дощової води, що перетворилися на ставок. Сюди якось потрапила риб’яча ікра, тож тут можна було побачити мересниць і пуголовків, а ще водяних комах. Довкола ставка росла трава, завдяки їй земля не перетворювалась на драговину. Співочі птахи на шляху міграцій зупинялись тут на відпочинок.

Як природне середовище пустир не був складним, але його близькість притлумлювала поштовх стрибнути в машину і рвонути у найближчу дику місцину. Мені подобалися нічні поїздки: я могла бачити, як дорогу перебігає обережна лисиця, як тагуан відпочиває на телефонному стовпі. Дрімлюги збиралися довкола, щоб поласувати комахами, що злетілися на світло ліхтарів. Сови і миші розігрували прадавній ритуал хижак-жертва. Вони були насторожені одне супроти одного, але ця настороженість відрізняла їх від тварин у дикій природі — вона була ослаблена, як результат довгої нудної історії, казки про зловмисні вторгнення в змінені людьми території — трагедія минулих днів.

Я не